Глава 16 або Одиночна (ока два поки, але одиночна) вилазка

Так от, ми зупинились на моєму зловісному своєю геніальністю й геніальному своєю злістю плані.

— Ні, ми не зможемо напасти на Йорика на тренувальному майданчику. Ми навіть Каменя не перемогли. Та й для того, щоб це зробити він має там хоча б бути присутнім.

— Та не будь таким занудою, Шкафандр. Я впевнений все вигорить.

— Так і є. Й частиною того, що вигорить, будемо ми. — дварф {англіцизм для гнома. деякі відрізняють ці два поняття, але в англійській це зробити неможливо, бо це буквально означає "гном"} не відступав.

— Та в будь-якому разі, хай собі пробує що хоче, але без нас. Мені, наприклад, вчорашні сувої зробили таки діру в кишені більшу, ніж інтелект половини нашої команди вкупі. Та й вам, думаю, буде чим зайнятись. Йорик не втече.

Загалом, після цього наша розмова ніскільки не зменшувала для мене ентропії всесвіту, тобто, не несла корисної інформації. Я, загалом, теж був не проти погуляти окремо. Поки мені рано думати про екіпірування чи фінансове положення з причини того, що на моєму рівні залишків здобутків гномів буде достатньо для інших. Як мінімум, так часто працює економіка в подібних проєктах.

Поки я це все проговодумував мені в голову ввалилась ще одна ідея. Якщо ми не можемо перемогти нашу ціль, то хай це зроблять інші. На це мене наштовхнув силует Йорика на стільці (яке маленьке місто, постійно стикаюсь зі знайомими спинами) й крадій зліва від нього, що навіщось крав речі у сплячого гобліна, а потім йому же повертав. А троль, що проходив повз, наштовхнув мене на купу сміття.

Як змусити когось атакувати гравця в місті? Загалом, все очевидно, для цього є варта. Який варіант вартових достатньо хоробрий для нашого випадку? Після приблизно двадцяти хвилин кандидатом було обрано орден паладинів. Розташовані вони були в досить симпатичному білому котеджі з емблемою схрещених щитів. Тепер починаємо діяти.

— Караул! Гравець творить безчинства! Побігли (це я погарячкував, звісно), я вам покажу.

Схоже, в мене талант мотиватора. З будівлі одразу висипалось воїнів з десять, всі досить високого рівня й у важких сяючих обладунках з вже згаданою емблемою. Тут мені залишилось лише їх провести до злочинця, який навіть не підозрював що він таким є. А оскільки підозр не було, то він спокійно собі намагався споїти НПС. Але тут виявилась невелика деталь.

— Ну, що він коїть?

— Ви хіба не бачите? Це ж безстидство!

— Та де? Може в мене й проблеми з зором, але ж не настільки.

— Ну подивіться... він... дає тій добрій людині алкоголь!

— І? — здається, це хвилювало гвинтик мого плану менше, ніж те як він примудрився в латах рухатись швидше за мене.

— Ну, алкоголь це ж отрута. У вас на очах відбувається отруєння!

Добре, може мій план не був настільки ідеальним. Закінчилось все вже звичними для мене подвійними запотиличниками, сміхом Йорика, який після чого пішов, щось бурмочучи про майже зіпсований секретний квест та невеликим мінусом репутації зі стражею.

репутаія зі стражею міста зменшено на 0.30000003

Ну, але день все ж не пройшов дарма. Трохи потім я виконав свій вже десь другий квест. Це було звичайне доставлення листа. Правда з моїми фізичними даними й обмеженням в часі воно перетворилось на перегони. За це я отримав жменьку монет, дрібку досвіду, а також дозу запотиличника за "повільну роботу", хоча й по мені було видно що якби я пересувався ще трохи швидше, то мене би заблокували за використання читів на збільшення швидкості.