Глава 15 або Під лежачий камінь... ну, він і не проти

Окей, отже, ми відродились. Таке враження, що моя "швидкість" передалась і респауну, адже на момент моєї появи співкомандники вже булии готові рухатись далі.

— Куди? — спитав я, коли мене почали переводити в похідне положення шляхом положення на імпровізовані вилиці.

— Та тобі й не дуже треба знати. Та й нам теж. — це Шкафандр.

— Камінь... — пробурмотав Зубатий.

— Ну так, вбило тебе каменем, подумаєш. Пішли, гроші самі себе не зароблять, а ти ключова частина плану. — Шкафандр продовжив активно впливати на розмову.

— Та ні, Камінь...

— Що ти хочеш від каменю? Я зараз на тобі мацак (щупальце?) намалюю і подивлюсь як Довгоносик до цього поставиться. — ТумБочка не залишився осторонь. За це ним був зароблений убивчо спопеляючий погляд.

— Кажу, треба помститись Каменю! Якщо нас може вбити якийсь Камінь, то як ми здолаємо Йорика?!

— Як те що ми помстимось каменюці нам допоможе? — це перша за це "життя" фраза лікаря.

— Та як ви не зрозуміли, очевидно, що нам треба знайти гравця з ніком Камінь і змусити його благати про вибачення? Це ж очевидно! {на жаль, з дуже великою ймовірністю, велика буква вже дала вам підказку, але що поробиш}

Ні, ну інколи моя команда мене дивує своїм інтелектом. Як можна до такого не додуматись. Та що там, навіть з такою підказкою ми ще 25 хехе (10 хвилин, якщо не використовувати систему числень хехешки Зубатого Либоклика) переконували їх. На щастя самі пошуки довго не зайняли. Би. Якби ми не ходили по місту, а просто зайшли в інтернет, адже наш предмет (предмет? ну, загалом, це ж камінь) цікавості був досить активний в деяких мережах. Але через деякий час ми вже стояли на тренувальному майданчику тренувала свої нищівні удари наша ціль. Також там було троє дітей-гравців з іменами Андезит, Граніт і Діорит.

Загалом, правила цього місця (майданчика) дозволили нам напасти без штрафів і проблем зі стражами. Але були проблеми з честю, вона боліла більше за удари Каменя. Добре, ні, честь мовчала, адже нас обробив один гравець голими руками. Так, він монах за класом, але все ж. Тому замість честі кричав сором. І потилиця від сигналів про пошкодження. Але це все продовжилось поки ми не перейшли на магію. Тепер  по нас замість кулаків прилітали наші ж відбиті заклинання. В основному мої кульочки та блискавиці з сувоїв Шкафа. Але тут я під водним щитом провів серію потужних ударів, які змусили суперника похитнутись.

— Вибачайся! Бо я зараз продовжу. — мого крику могли б злякатись навіть мегалодони, але їх тут не було, тож ніхто навіть не здригнувся. Ну, загалом, тут він розігнувся від чиха (а саме від нього, а не моїх потуг він спочатку змінив положення, схоже) і скрутив вже мене.

— А за що ти мав просити пробачення? — подає голос Граніт, що дає мені змогу перевести подих.

— Він віроломно нас вбив! Навіть, хех, у логах написано так, що нас знищено каменем.

— Я нікого не вбивав, ось я з дітьми своїми нянчуся. Не треба наговорювати.

— Ехх, та просто вже скажи йому, хай заспокоїться. Й желейному теж, там процес мислення дуже схожий своєю відсутністю — трбеба якось про це поговорити з нею. У ТумБочки це хоча б смішно, а тут прямий аб'юз.

— Ехх, — так, чого він теж ехає, він же не буде щось про мене казати? — Добре, для дітей треба бути гарним прикладом. Хмм... новий статусь для мереж, але то вже таке — на мою думку навіть "але то вже таке" буде кращим варіантом ніж оця банальщина, але його діло. — Добре, я офіційно перепрошую. В якості певної поступки, через смертельну шкоду (яку я вам не наніс) я дозволяю вам зараз піти поки "не наніс" не стало "ще не наніс".

Тут ми й розкланялись. Але в мене з'явилась ідея як виконати мій квест.