Оповідання

33:22:00

Він розплющив очі. Стеля була білою, матовою, мов запітніле скло. Світло не сліпило, але й не дарувало відчуття тепла.

Він лежав на металевій кушетці без ковдри. На правому зап’ясті — тонкий браслет, від якого всередину тіла розливалася крижана тремтіння.

На стіні — табло. Червоні цифри: 33:22:00.

Він не знав, хто він. Імені не було. Спогадів — теж. Лише відчуття, що щось надзвичайно важливе вислизає, мов сон, у якому була правда.

Він підвівся. Підлога була теплою. Камера — ідеальний квадрат, три метри на три. Жодних вікон. Лише табло, кушетка і… двері.

Але не звичайні. Вони були намальовані. Наче хтось фломастером обвів прямокутник на білій стіні.

Він підійшов, провів рукою. Гладко. Жодних щілин, жодних стиків.

30:10:13

Він перевірив усе. Кожен сантиметр підлоги, стін, стелі.

Один із кутів звучав інакше при постукуванні. Він зірвав панель. Там був відсік — порожній, але вкритий пилом.

Хтось був тут до нього.

Ніготь намацав видряпані слова:

«Не вір їжі. Не спи. Лічильник бреше.»

Це лякало. Тому що їжа вже з’явилася — зі стіни висунувся піднос із кашею, хлібом і склянкою води.

Він спробував. Смачно.

За хвилину його знудило.

Він засміявся. Справжнім, нервовим сміхом.

«Добре, я не повірив».

Потім довго сидів і дивився на табло.

27:44:08

Він заснув. Не втримався.

Прокинувся від звуку. У камері стало темно, окрім м’якого світла від табло: 27:44:08.

На підлозі лежала тінь. Людська.

Він рвонувся — нікого. Лише власна постать у дивному куті й…

Новий напис під панеллю:

«Тіні — це ти, але після 00:00.»

Він витер піт із чола. Спробував згадати бодай щось.

Ім’я? Ні.

Батьки? Ні.

Але він точно знав, як увімкнути турбіну в реакторі.

Він знав формулу згортання простору.

Міг у голові обчислити 2043 у степені 7.

Але не знав, ким він є.

Камера була в’язницею… або ковчегом.

24:03:33

Він почав писати. Кров’ю. Пальцем.

На стіні:

«ЯКЩО Я — ЦЕ НЕ Я, ТО ХТО ТОГДИ НАПИСАВ ПЕРШИЙ ШАР?»

Саме так — «шар», а не «напис».

Його мозок підсовував дивні терміни.

Він зрозумів: ця камера — рівень. Як у симуляції. Як у тесті.

Але тесті чого? Виживання?

Він почав перевіряти табло.

Щоразу, коли відвертався й дивився знову, воно показувало правильний час.

Але одного разу — моргнуло. І він побачив зайвий символ.

Σ

На частку секунди. Наче збій у грі.

Він уголос сказав:

— Я тебе бачу.

Табло сіпнулося.

А потім двері… ворухнулися.

19:56:02

Він сміявся й кричав. Лаявся. Танцював.

Намагався зламати ритм. Систему.

Порушував правила, які сам собі встановив.

О 20:00 він мав пити воду. Він виплеснув її в стіну.

О 19:30 мав читати написи. Він заплющив очі й мовчав.

Він відчував, що камера реагує. Вентиляція змінила ритм.

Із стіни вийшов механізм — і зник, щойно він його побачив.

Він зрозумів: камера — жива.

Або… усвідомлююча.

16:44:55

Він згадав ім’я.

Лоен.

Чомусь саме це ім’я спливло. Він шепотів його, мов мантру.

Разом із ним прийшло ще одне слово: «контурний резонанс».

Він сів у центрі кімнати й почав дихати. Ритмічно.

У якийсь момент він почув:

— Ласкаво просимо, Лоене. Фазу адаптації пройдено. Залишилося: 16 годин 44 хвилини.