Дія перша:Вступ

3.14

Без розділу, кілька сторінок, тому один шматок тексту.

Початок:

Дійова особа — надломлена.

Дія — камерна.

Текст — короткий.

Емоції — штучні.
Театр одного актора (клоуна по життю) з двох дій.

Дія перша: Вступ

Останні місяці відчуваю себе наче придушений чимось, так наче завалило бетонною плитою.

Йду до місця, до якого треба постійно ходити (робота\навчання як вам зручніше). Ні думок, ні відчуттів, ні емоцій... Нічого. Глушу свої думки музикою, що вже давно втратила свої кольори й перетворилась на шум, щоб не чути себе. Буквально постійно втікаю від реальності, наче вона страшний монстр.

Та у тому закладі (навчання\робота як вам зручніше) усе по-інакшому. Там немає мене, просто весела маска, яку натягую щодня, щоб ніхто не бачив справжнього мене. Інколи, ця маска спадає, відкриваючи мені очі, на якийсь момент можу побачити вікна, людей, шум...

Сонце приємне...

Хоча так продовжуватись не могло, оце ось все. Я не жив, а існував без мети...

Усюди продають щастя. Зайди сюди, піди туди і буде тобі добре, але то все відголоски емоції, що я ніколи не мав по-справжньому. Скоро 14-те число, ще краще! Усі, ні, буквально усі ходять закохані, дарують одне одному світло, тепло, а я дивлюсь на це все й не розумію їх, бо як казали голодний не зрозуміє ситого, але той, хто голодував хоч раз ніколи цього не забуде. Я ситий цим вже по горло! Дістало, просто дістало, досить прикидатись такими, любов це просто трохи хімії у нашому мозку і адреналін, норадреналін у крові.

Ті люди у тому закладі (навчання\робота як вам зручніше) дивні. Наче живі, а глянеш збоку — нічого в них не жевріє, чи то просто я забув як це — бути живим.

Птах пролетів, машини кудись роз’їжджаються, а я знову бездумно йду туди, назад, туди, назад, туди, назад... Тільки була одна річ, що колись тримала мене тут — любов, але й вона швидко згасла, бо я не заслуговую на це.

Легше просто сплюндрувати, забути й викинути кудись подалі емоції, переживання, травми, бо буде краще ніж відкритися комусь, тому що не зрозуміють, тому що засміють. Навіть близькі скажуть „Ти к0#4ений!“, але це не так ранить, як просте ігнорування, або „Ну... Добре?“. Слова діям не допоможуть, слова призначені, щоб спотворено передати сліди реальності. Чи може вона залишилась там, а то я просто вислизаю.

Ти не дорослішаєш, ти просто звикаєш до лайна. Звикаєш до лайна, яке ллється на тебе щоденно з ротів людей, з ротів близьких або те, що випливає з їхніх дій. Рожеві окуляри давно замінив на чорні, щоб ніхто не бачив погляд, в якому життя більше не вирує.

Я втомився надягати на себе маску, штучне щастя, що зробить тобі боляче щойно ти торкнешся його. Колись мріяв почути „Дякую“ або „Привіт! Як справи?“, та зараз вже все дістало. Дістало прокидатися, дихати, щось казати, робити. Дістало жити. Ти не дорослішаєш, ти просто звикаєш до лайна. Це істина, що посягнути легко.

Всі постійно говорять про свої проблеми, говорять і говорять й не замовкають. Тільки вставити слово волієш відразу ж божевільним наречуть, скажуть „Які у тебе можуть буть проблеми?! Он у того [вставте чиєсь ім’я] проблем куди більше твоїх, я розумію чого у нього [схожа хрін, що і у тебе], а чого у тебе зрозуміть не можу я.“ — це б’є прям під дих, обрубає малі крила надії, зрубає ліси сподівань, залишаючи одну пусту всередині людину.

Цей виступ ніколи не скінчиться, бо він, мабуть, останній...