Розділ одинадцятий. Сходи

Марко сидів у стані зосередження, який колись називали читанням. Насправді це було більше схоже на занурення. Дані не йшли потоком — вони розкривалися шарами, як пам’ять, що повільно згадує сама себе.

— Я хочу пройти все, — сказав він.
— Що саме? — спитала Лея.
— Усю історію. До 3129 року.
— Знову?
— Не як архів. Як шлях.

Лея була поруч не тілом — послідовністю. Вона вміла тримати нитку там, де Марко постійно губився. Не у фактах — у значеннях.

— Добре, — сказала вона. — Але не списком.
— Я і не хочу списку.
— Тоді будемо йти сходами.

Вона розгорнула перший рівень.

— Вогонь, — сказала Лея.
— Не як тепло, — додав Марко.
— Як контроль.
— Перша сходинка. Людина перестала чекати милості природи.

Вогонь був не про їжу і не про світло. Він був про ніч, яка більше не керувала страхом.

— Мова, — продовжила Лея.
— Друга сходинка.
— Не спілкування.
— Узгодження реальності.

Коли люди навчилися називати речі, вони вперше домовилися про світ. Правда стала колективною.

— Землеробство.
— Стабільність.
— І залежність.
— Так, — кивнула Лея. — Сходи ніколи не були однозначними.

Кожен крок щось давав і щось забирав. Людство рухалося не вгору, а вперед, і щоразу залишало частину себе позаду.

— Писемність, — сказав Марко сам.
— Пам’ять поза тілом.
— І початок забуття всередині.

Вони зупинялися на кожній сходинці не довше, ніж потрібно, щоб відчути її вагу.

— Релігії, — сказала Лея.
— Спроба пояснити хаос.
— І виправдати біль.
— А ще — створити сенс там, де його не було видно.

Далі сходи ставали крутішими.

— Наука.
— Сумнів як метод.
— Страх перед невідомим, замінений цікавістю.

Марко відчував, як історія перестає бути лінією. Вона справді була сходами — не рівними, з тріщинами, місцями слизькими.

— Промислова революція, — сказав він.
— Швидкість.
— І втома.

Лея м’яко втрутилася:

— Електрика.
— Ніч знову відступила.
— Але тепер люди перестали зупинятися.

Сходи йшли вгору, але ноги вже боліли.

— Інтернет, — сказав Марко.
— Колективний розум.
— І колективна тривога.

Він згадав, як у архівах XXI століття люди вперше відчули, що світ завеликий, щоб його вмістити.

— Штучний інтелект першого покоління, — сказала Лея.
— Автоматизація мислення.
— І страх стати зайвими.

— А потім? — спитав Марко.
— Потім — ти це знаєш.
— Я хочу прожити.

Сходи пішли вглиб.

— Квантова енергетика.
— Кінець дефіциту.
— Кінець виправдань.

— Телепортація.
— Простір перестав бути аргументом.
— Відстань втратила мораль.

Марко зупинився.

— А ось тут люди зламалися, — сказав він.
— Не всі, — відповіла Лея.
— Але багато.

Коли смерть стала вибором, життя втратило терміновість. Коли тіло стало змінним, ідентичність попливла.

— Співприсутній ШІ, — сказала Лея.
— Не керує.
— Не радить.
— Лише тримає.

Марко вдихнув.

— І ось ми тут.
— На якій сходинці? — спитала Лея.
— На тій, де немає підпису.

Він озирнувся. Сходи тягнулися вниз у темряву минулого і вгору — у простір без назв.

— Люди завжди думали, що піднімаються до фіналу, — сказав Марко.
— А виявилося, що це лише маршрут.
— Без вершини.

Лея мовчала. Вона знала, що зараз важливо не допомагати.

— Знаєш, — сказав Марко тихо, — кожен винахід був сходинкою не до раю.
— А до відповідальності.
— Так.

Він зрозумів це вперше не розумом, а тілом. Кожен крок розширював свободу і стискав простір для втечі.

— 3129 рік — це не вершина, — сказав він.
— А пауза, — відповіла Лея.
— Між сходами.

Вони стояли мовчки. Не на початку. І не в кінці.

Просто на тій сходинці, де людству вперше довелося запитати не що ще можна, 
а чи готові ми йти далі.