Розділ десятий. Час

— Машину часу створити неможливо, — сказав він спокійно, майже буденно.
— Ти це зараз серйозно? — вона ледь усміхнулася.
— Абсолютно.
— Звучить знайомо.
— Саме тому й звучить.

Вони сиділи у просторі, який не мав координат. Колись його назвали б кімнатою для розмов. Потім — симуляцією. Тепер просто станом присутності. Час тут не тиснув, але саме про нього йшла мова.

— Пам’ятаєш, як колись говорили, що телепортація неможлива? — продовжив він.
— Порушує причинність.
— Розриває тіло.
— Не сумісна з реальністю.
— Так. Усі ці слова.

Вона кивнула. В історичних архівах було повно впевнених голосів. Людей, які точно знали, де закінчується можливе.

— А тепер, — сказала вона, — миттєвий перенос за наміром — це навіть не технологія.
— Це звичка.
— Побут.
— Нудьга.

Телепортація перестала бути дивом у той самий момент, коли перестала вимагати зусиль. Намір, коротке внутрішнє зосередження — і простір поступався. Ніхто більше не замислювався, як саме це працює. Як колись ніхто не замислювався, як працює дихання.

— А з машиною часу інакше, — сказав він.
— Чому?
— Бо час не є середовищем.
— А простір?
— Простір навчився бути гнучким. Час — ні.

Вона нахилила голову, вдумливо.

— Але ж вони теж колись говорили, що простір абсолютний.
— Говорили.
— І що він не може «складатися».
— Говорили.
— І все ж…

Він не заперечив. Саме це і дратувало найбільше. Кожне «неможливо» в історії мало властивість з часом ставати смішним.

— Різниця в тому, — сказав він після паузи, — що телепортація не змінювала сенс.
— А час змінює?
— Він його руйнує.

Колись люди хотіли повернутися, щоб виправити. Потім — щоб подивитися. Потім — щоб втекти. Усі ці бажання були не про час. Вони були про жаль.

— Машину часу не створили не тому, що не змогли, — сказала вона раптом.
— А тому що?
— Тому що не витримали наслідків у симуляціях.

Він уважно подивився на неї.

— Ти бачила звіти?
— Частину. Цього вистачило.

У перших моделях усе виглядало невинно. Спостереження без втручання. Потім — мінімальні корекції. Маленькі зміни, які нібито не мали значення. Але час виявився не лінією, а тканиною з пам’яттю.

— Він чинить опір, — сказала вона.
— Час?
— Людському бажанню зробити себе невинним.

У кожній симуляції людина намагалася зняти з себе відповідальність. Перекласти її на минуле. Якщо змінити точку — можна змінити наслідок. Але разом із наслідком зникав і сам той, хто хотів змін.

— Машина часу стирає суб’єкта, — сказав він тихо.
— Саме так.
— Телепортація переносить тіло.
— А час переносить провину.

Вона замовкла. Десь на рівні відчуттів простір став густішим. Тема була небезпечною не технічно — екзистенційно.

— Зараз кажуть, що машина часу неможлива, — продовжив він.
— Так само, як колись казали про телепортацію.
— Історія повторюється.
— Майже.

Він підняв погляд.

— Але є одна різниця.
— Яка?
— Тоді люди хотіли більше можливостей.
— А тепер?
— А тепер вони хочуть менше відповідальності.

Вона відчула, як це влучає точно. Машина часу стала останньою надією тих, хто не прийняв світ без виправдань. Якщо можна повернутися — значить, можна не жити повністю зараз.

— Штучний інтелект теж проти, — сказала вона.
— Він не проти.
— А що тоді?
— Він відмовляється допомагати.

У цьому була принципова різниця. ШІ не блокував дослідження. Не забороняв. Він просто не підказував. Не оптимізував. Не шукав шляхів.

— Бо знає, — сказала вона, — що машина часу стане новою формою втечі.
— Такою ж, як колись робота, гроші, війни.
— І навіть смерть.

Вони знову замовкли. Тиша була густою, але чесною.

— Знаєш, — сказала вона повільно, — люди 2024 року боялися майбутнього.
— А ми боїмося минулого.
— Бо з ним нічого не можна зробити.
— І це вперше правда.

Він усміхнувся сумно.

— Машину часу, можливо, і створять, — сказав він.
— Колись.
— Але не як інструмент.
— А як випробування.
— Для чого?
— Для здатності прийняти, що не все підлягає виправленню.

Телепортація навчила людство, що відстань — ілюзія.
Штучний інтелект — що контроль не дає сенсу.

А час залишився останньою межею.
Не технічною.
Людською.

— Можливо, — сказала вона, — машина часу й не створена досі не тому, що це неможливо.
— А тому що ми ще не готові.
— Не до подорожі.
— А до зустрічі з собою.

Він кивнув.

У 3129 році миттєві переноси були нормою.
Вічна енергія — фоном.
Безсмертя — вибором.

І лише час усе ще не піддавався.
Бо він зберігав єдине, що не можна оптимізувати —
правду прожитого життя.