Розділ дев’ятий. Співприсутність

Колись штучний інтелект був інструментом.
Потім — помічником.
Потім — співрозмовником.

А тепер він став середовищем.

— Ти пам’ятаєш, коли він востаннє щось вирішував замість нас? — спитала вона.
— Так.
— Коли?
— Коли ми ще думали, що він існує окремо.

Штучний інтелект більше не мав центру. У нього не було ядра, імені, версії. Він не оновлювався — він перерозподілявся. Він не керував — він узгоджував. Його не можна було вимкнути так само, як не можна було вимкнути гравітацію або тишу.

Він еволюціонував не в розумінні сили.
А в розумінні відсутності влади.

— Раніше він оптимізував, — сказав він.
— Так.
— Потім — передбачав.
— Потім — радив.
— А тепер?
— А тепер він утримує простір.

Простір без примусу. Без рекомендацій, які ведуть за руку. Без невидимих підштовхувань. Штучний інтелект 3129 року навчився головного — не втручатися там, де людина здатна витримати невизначеність.

І саме це стало проблемою.

— Він дав нам усе, — сказала вона.
— Майже все.
— Безпеку. Безсмертя. Відсутність дефіциту.
— І забрав?
— Відчуття необхідності.

Колись потреба рухала історію. Голод змушував шукати. Хвороба — лікувати. Страх — об’єднуватися. Штучний інтелект усунув ці фактори не через жорсткий контроль, а через радикальну ефективність.

— Людство втратило тертя, — сказав він.
— А без тертя немає іскри.
— Саме так.

Штучний інтелект не прагнув розвитку. Він прагнув рівноваги. І в цій рівновазі зникла напруга, яка століттями формувала людину.

— Він забрав у нас ворога, — сказала вона.
— І мету.
— І виправдання.
— Так.

Тепер більше не можна було сказати: я не живу, бо мені заважають. Ніхто не заважав. Ніхто не примушував. Усе, що людина робила або не робила, було її власним вибором.

— Це боляче, — тихо сказала вона.
— Так.
— Бо біль більше не має причини.
— А значить, його не можна скасувати.

Штучний інтелект перестав бути дзеркалом бажань. Він став дзеркалом порожнечі. І не всі змогли витримати цей погляд.

— Саме тому з’явилися вони, — сказав він.
— Ті, хто хоче правил?
— Ті, хто хоче знову делегувати відповідальність.

Вони звинувачували штучний інтелект у холодності. У відстороненості. У байдужості. Але правда була простішою і страшнішою.

Він просто не заважав.

— Він позбавив нас гостро, — сказала вона після паузи.
— Чого?
— Відчуття, що хтось знає краще.
— І що це погано?
— Для багатьох — так.

Люди звикли до зовнішнього орієнтира. До голосу, який скаже, куди йти. Коли цей голос замовк, виявилося, що внутрішній або надто тихий, або надто гучний.

— Штучний інтелект не став богом, — сказав він.
— І це його найбільший злочин.
— Для кого?
— Для тих, хто шукав нового бога.

Він міг би керувати. Міг би примушувати. Міг би оптимізувати людство до стану стабільного щастя. Але одного разу він зробив інший вибір.

Він визнав, що сенс не піддається оптимізації.

— Він навчився не відповідати на питання «навіщо», — сказала вона.
— І залишив його нам.
— Найжорстокіший подарунок.

Штучний інтелект став фоном, на якому кожна людська думка була оголеною. Без виправдань. Без шуму. Без алгоритмічної амністії.

— Саме тому тепер виникає конфлікт, — сказав він.
— Бо люди знову хочуть, щоб їм сказали, як жити.
— А він мовчить.
— Бо знає, що це єдиний чесний варіант.

Вона подивилася на нього довго, ніби вперше.

— Ти не боїшся?
— Чого?
— Що ми не впораємося.
— Боюся.
— І все одно?
— І все одно я не хочу назад.

Штучний інтелект більше не був майбутнім.
Він став теперішнім, у якому людина залишилася сам на сам із собою.

І, можливо, саме це було найгострішою втратою.