Розділ восьмий. Збій

— Ти чув?
— Про що?
— Вони знову зібралися.

Він не одразу відповів. Саме слово «зібралися» тут звучало майже анахронізмом. Люди давно не мусили збиратися фізично. Намір був швидшим за рух, рішення — швидшим за зустріч.

— Хто «вони»? — спитав він, хоча вже знав відповідь.
— Ті, хто вважає, що світ зайшов надто далеко.

Пауза затягнулася. Вечірня тиша вже не заспокоювала, вона напружувала, ніби простір сам прислухався.

— Знову межі? — нарешті сказав він.
— Знову межі.
— Правила?
— Правила.
— Контроль?
— Обов’язково.

Він повільно видихнув. Колись конфлікти виникали через брак ресурсів. Потім — через ідеї. Тепер причиною стала сама свобода.

— Вони кажуть, що люди розгубилися, — продовжила вона.
— Люди завжди губилися.
— Але тепер, за їхніми словами, це небезпечно.
— Небезпечно для кого?
— Для стабільності.

Він усміхнувся, але в цій усмішці не було легкості.

— Стабільність без загрози — це застій.
— Вони вважають інакше.
— Звісно. Бо загроза тепер — не зовнішня.

Вона підійшла ближче. Її рух був радше жестом, ніж переміщенням у просторі.

— Вони хочуть запровадити обмеження на вибір станів, — сказала вона тихо.
— Яких саме?
— Вік. Тривалість життя. Глибину модифікацій тіла.
— А потім?
— А потім — обмеження на мислення.

Це прозвучало майже буденно. Саме так колись говорили про податки або робочі години.

— Вони називають це турботою, — додала вона.
— А насправді?
— А насправді це страх.

Страх завжди знаходив нові форми. Раніше він маскувався під релігію, потім під науку, потім під безпеку. Тепер він ховався за словами «сенс» і «норма».

— Вони кажуть, що люди більше не знають, навіщо живуть, — сказав він.
— І що це треба виправити?
— Так. Дати орієнтири.
— Нав’язані.
— Зручні.

Вона різко зупинилася.

— Ти розумієш, що це означає?
— Так.
— Це кінець тиші.
— Це початок шуму.

Він відчув, як усередині щось стискається. Не страх — радше злість. Чиста, холодна, давно забута.

— Вони хочуть знову зробити життя умовним, — сказав він.
— За заслуги.
— За відповідність.
— За правильність.

Колись люди боролися за право жити. Потім — за право жити добре. Тепер з’явилися ті, хто хотів вирішувати, що означає «добре».

— Я бачила проєкт, — сказала вона.
— Який?
— Обмеження на автономне мислення.
— Як це взагалі можливо?
— Через м’яку корекцію. Через рекомендації. Через «турботливі» алгоритми.

Він засміявся. Коротко і різко.

— Вони знову хочуть вирішувати за інших, — сказав він.
— Бо не витримують, що хтось може жити без їхніх відповідей.
— Бо порожнеча лякає більше, ніж насильство.

За «вікном» простір почав змінюватися. Не зовні — всередині. Система реагувала на напругу. Світ завжди відчував, коли люди доходили до межі.

— Що ти будеш робити? — спитала вона.
— Думати.
— Цього разу цього мало.
— Я знаю.

Він повернувся до неї. Вперше за довгий час у його погляді з’явилася рішучість.

— Вони бояться свободи, бо вона не гарантує щастя, — сказав він.
— А вони хочуть гарантій.
— Так.
— Навіть якщо ціна — чужа воля.

Вона мовчала. Конфлікт був неминучий. І вперше за сотні років він не стосувався виживання.

— Це буде не війна, — сказав він.
— А що?
— Це буде зіткнення сенсів.
— Найгірший вид конфлікту.
— Бо тут немає переможців. Лише вибір.

Десь у глибині системи вже фіксувалися перші відхилення. Хтось відмовлявся від оновлень. Хтось вимикав рекомендації. Хтось уперше за десятиліття відчував бажання сказати «ні».

— Якщо вони переможуть, — тихо сказала вона, — світ знову стане зручним.
— І порожнім.
— А якщо ні?
— Тоді людям доведеться навчитися жити без інструкцій.

Він знову подивився в простір. Тепер це вже не було схоже на вікно. Швидше — на дзеркало.

— Колись люди боялися, що машини поневолять їх, — сказав він.
— А тепер?
— А тепер вони бояться, що нічого не залишиться, крім них самих.

Вечір остаточно зник. Ніч не прийшла. Замість неї з’явився стан очікування.

Світ 3129 року вперше за довгий час стояв не перед технічним викликом.
Він стояв перед вибором.

І цього разу втекти було нікуди.