Розділ сьомий. Вечір

— Іноді я думаю…
— Про що?
— Що було б, якби вони нас побачили.
— Люди 2026 року?
— Так.

Вечір не мав чіткої межі. Світло просто змінювало щільність, ставало м’якшим, ніби втомлювалося бути яскравим. Те, що умовно називали небом, темнішало повільно і без драматизму. Тут більше не було заходів сонця як символів. Лише перехід.

— Вони б позаздрили, — сказала вона.
— Спочатку.
— А потім?
— Потім злякалися б.

Вона не відразу відповіла. Вечір був часом, коли розмови не поспішали. Ніхто нікуди не зникав. Ніхто не боявся, що не встигне сказати головне.

— Чого саме? — запитала вона.
— Того, що ми більше ні від чого не тікаємо.

Він дивився в простір. Його можна було назвати вікном, якщо дуже захотіти. Але за ним не було вулиці, не було міста, не було дороги. Лише глибина, яку не потрібно було долати.

Колись вечір означав кінець дня. Втомлені тіла, списки справ, незроблені обіцянки. Він був межею між «треба» і «потім». А ще — нагадуванням, що час зменшується.

Тепер вечір став станом. Не завершенням, а паузою без загрози.

— Вони жили в режимі втечі, — сказав він.
— Від чого?
— Від бідності. Від старості. Від самотності. Від смерті.
— І від себе.
— Особливо від себе.

Люди 2026 року прокидалися з тривогою і засинали з втомою. Навіть коли усміхалися, їхні тіла пам’ятали страх. Навіть коли сміялися, всередині щось стискалося — на випадок, якщо завтра стане гірше.

— Вони б спочатку подумали, що ми перемогли, — сказала вона.
— А ми?
— А ми просто перестали воювати.

Він кивнув. Перемога завжди передбачала ворога. А тут ворогів не залишилося. Ні зовнішніх, ні внутрішніх, принаймні офіційно.

Вечір огортав їх повільно. Не темрявою — радше тишею. У цій тиші було багато простору для думок, і саме це колись лякало людей.

— Знаєш, — сказав він, — раніше неможливе обмежувало людей.
— Так.
— Воно казало: ти не можеш, не встигнеш, не доживеш.
— А тепер?
— А тепер їх обмежує лише те, що всередині.

Вона подумала про це. Внутрішні межі виявилися міцнішими за будь-які зовнішні. Їх не можна було зламати технологіями. Не можна було обійти апгрейдом. Вони вимагали іншої роботи — повільної, чесної, без гарантій.

— Люди тоді мріяли про свободу, — сказала вона.
— Так.
— А тепер, коли вона стала реальною, багато хто не знає, що з нею робити.
— Свобода без інструкції.
— І без дедлайну.

Він усміхнувся. Вечори були його улюбленим часом. Саме в них найкраще було видно, хто ти є, коли не потрібно бути ніким.

— Думаєш, вони б захотіли жити так, як ми? — запитала вона.
— Дехто так.
— А інші?
— Інші б попросили повернути правила.

Правила завжди заспокоювали. Вони знімали відповідальність. Казали, як правильно, як неправильно, за що карають, за що нагороджують. У світі без жорстких правил люди раптом залишилися сам на сам зі своїми виборами.

— Їх лякало майбутнє, — сказала вона.
— Бо воно було невідоме.
— А нас?
— Нас лякає теперішнє.
— Чому?
— Бо в ньому більше немає виправдань.

Він відчував це особливо гостро у вечірні години. Коли не потрібно було нічого планувати, нічого доводити, нічого рятувати. Просто бути — і бачити, що з цього виходить.

— Вони б запитали, — продовжив він, — навіщо ми живемо так довго.
— І що б ти відповів?
— Що ми вчимося не поспішати.
— Вони б не зрозуміли.
— Ні. Для них поспіх був способом виживання.

Вечір повільно переходив у ніч. Але ніч тут теж була умовною. Світ не вимикався. Він просто ставав тихішим.

— Я іноді думаю, — сказала вона, — що найбільше їх налякало б не наше життя.
— А що?
— Те, що ми більше не боїмося залишитися з собою наодинці.

Він знову подивився у простір за «вікном». Там не було нічого, що потрібно було досягти. І саме тому туди можна було дивитися без напруги.

— Раніше вечір був втечею від дня, — сказав він.
— А тепер?
— А тепер це зустріч.

Вона мовчки погодилася. У цьому вечорі не було втрат. Лише присутність.

Люди 2026 року жили з відчуттям, що щось постійно закінчується.
Тут же щось постійно тривало.

І, можливо, саме це було найстрашнішим для тих, хто звик бігти.