Розділ п’ятий. Тіло

— Ти давно не оновлювався?
— Років сорок.
— І як?
— Нормально. Іноді відчуваю вік, але він не заважає.

Лея подивилася на нього уважніше. Не з тривогою і не з цікавістю лікаря — радше з тією тихою повагою, яку відчувають до свідомого вибору. У 3129 році тіло перестало бути вироком, але не перестало бути питанням.

— Хочеш старіти далі?
— Поки що так.
— Навіщо?
— Цікаво, що буде.

Вона не усміхнулася. Це була не жартівлива відповідь. У ній не було виклику чи романтизації болю. Лише спокійна присутність у власному процесі.

Колись тіло було слабким місцем. Його боялися, контролювали, карали. Воно ламалося, хворіло, старіло всупереч бажанню людини. Смерть завжди стояла десь поруч — як термін, як загроза, як фінальна межа, яка робила кожен вибір тривожним.

— Раніше старіння лякало, — сказала Лея.
— Смерть лякала, — виправив Марко.
— А тепер?
— А тепер лякає порожнеча.

Він говорив це без пафосу. Порожнеча не була абстракцією. Вона проявлялася в поглядах людей, які не знали, навіщо їм ще одне століття. У тиші тих, хто продовжував життя автоматично, бо не бачив причини зупинитися — і не бачив причини жити далі.

Тіло більше не вимагало боротьби. Хвороби були або виліковні, або попереджувані. Біль можна було вимкнути, як звук. Старіння — сповільнити, зупинити або перезапустити. Смерть стала не випадковістю, а рішенням.

І саме це зламало стару логіку.

— Пам’ятаєш, — запитала Лея, — як у старих текстах тіло називали тягарем?
— Або в’язницею.
— Або гріхом.
— Так.
— Тепер воно що?
— Інструмент.
— Лише?
— Ні. Співрозмовник.

Марко торкнувся власної руки. Рух був повільним, уважним. Він відчував кожну дрібницю: температуру, напруження, легку втому в суглобах. Усе це можна було прибрати. Але він не поспішав.

— Я не хочу пропускати сигнали, — сказав він.
— Які?
— Ті, що нагадують, що я ще тут. Не в схемі. Не в абстракції.

Лея мовчала. Вона знала людей, які оновлювалися кожні кілька років. Їхні тіла були бездоганними, рухи — точними, відчуття — згладженими. Вони не хворіли, не втомлювалися, майже не відчували віку. Але іноді в їхніх очах було щось неживе. Ніби тіло вже не встигало за людиною — або людина перестала встигати за собою.

— Ти не боїшся зламатися? — спитала вона.
— Ні.
— Чому?
— Бо тепер ламання — це досвід, а не кінець.

Колись будь-яка тілесна слабкість означала ризик. Вона могла зруйнувати життя, кар’єру, статус. Тепер слабкість перестала бути фатальною. Вона стала вибором — залишити чи виправити.

— Люди раніше боролися з тілом, — сказала Лея.
— Так.
— А тепер?
— Тепер багато хто з ним торгується.
— А ти?
— Я слухаю.

Слухати тіло виявилося складніше, ніж його лагодити. Бо воно говорило не тільки про фізичне. Втома часто була не в м’язах. Біль — не в тканинах. Старіння — не в клітинах.

— Ти колись думала, — запитав Марко, — що страх смерті тримав світ разом?
— Так.
— Він змушував поспішати. Народжувати. Будувати. Захищати.
— А тепер?
— А тепер ніхто не підганяє.

Час розтягнувся. Життя перестало бути обмеженим ресурсом. І багато хто раптом зрозумів, що не знає, чим його наповнювати, коли поспіх зник.

— Я бачила людей, — сказала Лея, — які оновлювали тіло, але втрачали відчуття.
— Я теж.
— Вони виглядали живими.
— Але не жили.

Марко знову усміхнувся. Цього разу сумно.

— Мені подобається відчувати вік, — сказав він.
— Навіть біль?
— Особливо його. Він чесний.
— Це звучить дивно.
— Раніше тіло зраджувало.
— А тепер?
— А тепер воно запитує: ти ще тут?

У 3129 році тіло перестало бути ворогом. Але стало дзеркалом. Воно більше не відволікало від життя — воно вимагало присутності в ньому.

Дехто обирав безкінечне оновлення. Дехто — поступове старіння. Дехто — зміну форм, меж, відчуттів. Не існувало правильного вибору. І саме це лякало тих, хто шукав інструкцію.

— А якщо одного дня ти захочеш зупинитися? — тихо спитала Лея.
— Тоді я зупинюся.
— Без страху?
— Без втечі.

Вона кивнула. Це була рідкісна відповідь.

Колись тіло закінчувало історію людини.
Тепер воно її супроводжувало.

І в цій присутності — зі зморшками чи без, з болем чи без нього — було більше життя, ніж у будь-якій вічній формі.

Бо страх смерті зник.
А порожнеча залишилася.

І тіло стало першим, хто про неї чесно говорив.