— Ти й досі без постійного простору?
— Так.
— Не втомлює?
— Від чого?
— Від відсутності «свого кута».
Марко усміхнувся. Не як людина, що захищається, а як та, що чує знайоме питання, яке вже давно втратило гостроту.
— Мій кут завжди зі мною.
Лея зітхнула, але без осуду. Вона знала цю відповідь. Знала її сенс. І все ж десь усередині відчувала легкий спротив — не до Марка, а до самої ідеї. Бо дім був однією з тих речей, які змінювалися повільніше за все. Навіть у світі, де змінювалося майже все.
Колись дім означав фіксацію. Адресу. Стіни. Замки. Місце, де ти мав право бути, якщо виконав певні умови. Заплатив. Підписав. Заслужив. Дім був привілеєм, а не станом. І водночас — якорем, який тримав людину в просторі, навіть коли вона хотіла рухатися.
— Раніше люди платили, щоб просто мати право бути в одному місці, — сказала Лея.
— Платити… за місце?
— Так.
— Звучить як тюрма з інтер’єром.
Вона посміхнулася, але одразу ж стала серйозною. Бо за цією фразою стояло надто багато історій. І надто багато болю.
Марко пам’ятав архіви. Іпотеки, оренду, кредити на десятиліття. Людей, які залишалися в ненависних містах лише тому, що «тут квартира». Людей, які терпіли небезпечні стосунки, бо «нікуди піти». Дім, який мав захищати, часто ставав пасткою.
— Найдивніше, — промовив він, — що вони називали це стабільністю.
— Бо стіни не рухалися.
— А люди — так. Всередині.
Коли з’явилися перші адаптивні простори, люди сприйняли їх як забавку. Тимчасове житло. Щось для мандрівників, диваків, тих, хто не «осів». Але з часом стало зрозуміло: справа не в технології, а в зміні уявлення про безпеку.
Дім більше не був точкою на мапі. Він став набором відчуттів. Температурою, яка заспокоює. Світлом, яке не тисне. Тишею, що не лякає. Або навпаки — шумом, який нагадує про життя.
— Ти ж знаєш, — сказала Лея, — що не всі можуть так.
— Знаю.
— Декому потрібні повторювані стіни.
— Не стіни. Ритуали.
— Можливо.
Вона й сама обирала кілька стабільних середовищ. Не тому, що боялася руху, а тому, що любила впізнавання. Одне й те саме світло вранці. Одна й та сама тиша ввечері. Не як обов’язок, а як м’яке повернення.
— Колись дім був продовженням статусу, — сказала вона.
— Великий, маленький, «свій», «чужий».
— Так.
— А тепер?
— А тепер він показує, що людині потрібно, а не що вона має.
Марко кивнув. У цьому було щось дуже точне. Бо в 3129 році дім перестав бути демонстрацією. Його більше не «показували». Його проживали.
Дехто розгортав простір лише для сну. Дехто — для спілкування. Дехто — для самоти, яку раніше доводилося випрошувати у світу. Простір реагував на людину, а не навпаки. І це лякало тих, хто звик ховатися за речами.
— Пам’ятаєш історії про переїзди? — раптом спитала Лея.
— Коли люди пакували життя в коробки?
— Так.
— І втрачали половину по дорозі.
— І знаходили через роки те, що давно перестало бути потрібним.
Вони помовчали. Переїзди були символом втрат і початків одночасно. Тепер початки не вимагали втрат. І саме це здавалося підозрілим для тих, хто виріс у старому світі.
— А якщо людині все ж хочеться «свого кута»? — запитала Лея.
— Вона його створює.
— Назавжди?
— Настільки, наскільки хоче.
Слово «назавжди» теж змінило значення. Воно перестало бути обіцянкою і стало вибором, який можна переглянути без провини.
Марко розгорнув навколо себе простір — ледь помітно. Світло стало теплішим, горизонт — нижчим, ніби кімната схилилася до них, слухаючи. Це не було демонстрацією. Просто звичкою.
— Бачиш? — сказав він. — Ось мій кут.
— Він рухається разом з тобою.
— Бо я рухаюся разом із собою.
Лея усміхнулася. У цій фразі було більше дому, ніж у будь-якій стіні.
Колись люди шукали безпеку в нерухомості. Тепер вони вчилися знаходити її в собі. Не всім це вдавалося. Дехто й досі намагався прив’язати себе до форм, які більше не тримали.
— Думаєш, вони б зрозуміли нас? — спитала Лея.
— Хто?
— Люди, які все життя мріяли про власну квартиру.
— Думаю, вони б спочатку злякалися.
— А потім?
— А потім запитали б, де тепер ховатися.
Дім більше не ховав.
Він відкривав.
І, можливо, саме тому став найскладнішим винаходом нової епохи.