Розділ третій. Гроші

— Ти пам’ятаєш, як виглядали гроші?
— Лише на зображеннях.
— Дивна річ.
— Навіщо?
— Щоб вирішувати, хто заслуговує жити краще.
— А хто вирішував?
— Ті, у кого вже були гроші.

Марко вимовив це спокійно, без осуду. Так, ніби говорив про давно зниклий ритуал або про стару гру з простими і жорсткими правилами. Лея слухала уважно, хоча цю розмову вони вели не вперше. Просто деякі теми ніколи не вичерпувалися.

— Замкнене коло.
— Так.
— І люди погоджувалися.
— У них не було вибору.

Вона замовкла. Пауза повисла між ними не напружено, а щільно, як туман, у якому добре думається. Гроші давно перестали існувати як інструмент, але ще не зникли як тінь у колективній пам’яті.

Колись вони були універсальною відповіддю. На питання «як жити», «де жити», «чи вартий я чогось». Гроші не просто купували речі — вони купували дозволи. Дозвіл бути спокійним. Дозвіл не боятися. Дозвіл не думати щодня про виживання. А для тих, у кого їх не було, вони ставали щоденним нагадуванням про власну вразливість.

— Мене завжди дивувало, — сказала Лея, — що люди називали це свободою.
— Що саме?
— Можливість обирати між тим, що ти можеш собі дозволити.
— Це була не свобода.
— А що?
— Коридор. Вузький і добре освітлений, щоб не видно було стін.

Марко пам’ятав архівні матеріали. Дебати, економічні теорії, виправдання. Люди вигадували складні системи, щоб не називати речі своїми іменами. Вони говорили про ринок, мотивацію, конкуренцію, але майже ніколи — про страх. А саме страх був справжньою валютою.

Страх не мати.
Страх втратити.
Страх опинитися «нижче».

Коли з’явилися перші стабільні джерела безмежної енергії, гроші почали тріщати. Не одразу. Спочатку їх просто стало забагато. Потім вони втратили прив’язку до реальних речей. А згодом виявилося, що єдина функція, яка в них залишилася, — це підтримувати ієрархію.

— І тоді їх відпустили, — тихо сказала Лея.
— Їх не відпустили, — поправив Марко. — Вони просто перестали працювати.

Це був дивний період. Люди прокидалися без цінників. Без зарплат. Без рахунків. Хтось радів. Хтось панікував. Хтось намагався накопичити щось «про всяк випадок», хоча саме поняття «про всяк випадок» втрачало сенс.

Зникла необхідність доводити свою цінність через обмін. Ніхто більше не питав: «Скільки ти заробляєш?» Це питання стало таким самим недоречним, як «Скільки повітря ти сьогодні використав?»

— Знаєш, що було найскладніше? — запитав Марко.
— Що?
— Зрозуміти, що тепер ніхто не винен у твоєму житті.
— Навіть система.
— Особливо система.

Без грошей люди втратили зручного ворога. Раніше завжди можна було сказати, що причина нещастя — нестача коштів. Тепер, коли базові потреби були закриті для всіх, залишалося дивитися глибше. Не всім це подобалося.

— А якщо б сьогодні з’явилася людина, яка захотіла б повернути гроші? — раптом запитала Лея.
— Її б лікували.
— М’яко?
— Звісно.
— Чому?
— Бо ніхто не любить, коли йому пропонують знову почати боятися.

Вона усміхнулася, але в цій усмішці було більше суму, ніж гумору. Бо навіть через століття після зникнення грошей їхній відбиток усе ще відчувався. У звичках. У мовленні. У внутрішніх реакціях.

Деякі люди все ще прагнули «накопичувати» — не речі, а статус. Визнання. Вплив. Навіть у світі без дефіциту ієрархії намагалися прорости знову, змінюючи форму, але не суть.

— Можливо, гроші ніколи не були проблемою, — сказала Лея після паузи.
— А що було?
— Потреба порівнювати.
— І бути вищим.
— Або хоча б не нижчим.

Марко кивнув. У цьому було щось фундаментальне. Гроші просто зробили цю потребу зручною і вимірюваною. Коли вони зникли, потреба залишилася, але втратила інструмент. І це боліло сильніше, ніж будь-яка фінансова криза.

Тепер цінність визначалася інакше. Не через володіння, а через вплив. Не через накопичення, а через присутність. Хтось умів заспокоїти. Хтось — показати напрямок. Хтось — сформулювати питання, від якого світ ставав яснішим.

— Думаєш, вони були нещасні? — спитала Лея.
— Хто?
— Люди з грошима.
— Думаю, так само, як і всі.
— Але з ілюзією контролю.
— Найдорожчою з ілюзій.

Вони знову замовкли. Десь поруч змінювалося середовище, реагуючи на їхній настрій. Світло стало м’якшим, теплішим. Ніщо не коштувало нічого, але все мало значення.

— Знаєш, — сказала Лея, — іноді мені здається, що гроші були способом не довіряти одне одному.
— А тепер?
— А тепер доводиться вчитися довіряти без гарантій.

Марко подивився на неї і подумав, що це, можливо, найскладніша робота з усіх. Не керувати. Не рахувати. Не страхуватися. А просто бути в світі, де тобі нічого не загрожує, окрім тебе самого.

Гроші зникли.
Страх — ні.
Але тепер його принаймні можна було побачити і назвати.

І це вже було початком.