Розділ другий. Робота

— Що ти сьогодні робиш?
— Думаю.
— Серйозно?
— Так. Мені дали тиждень просто подумати.

Лея вимовила це без іронії, але Марко все одно усміхнувся. Колись це звучало б як виправдання. Як ліниве ухиляння від обов’язків. Як щось, за що потрібно було б соромитися або хоча б пояснюватися. Тепер це було нормально. Навіть очікувано.

— І за це тобі зарахують вклад?
— Якщо щось знайду.
— А якщо ні?
— Теж зарахують. Я ж чесно думав.

Вона кивнула, ніби почула очевидну річ. У 3129 році чесність наміру важила більше за результат. Не завжди, не у всьому, але в роботі — так. Бо більшість рішень, які справді змінювали світ, з’являлися не з поспіху і не з тиску, а з тиші.

Марко сидів, напіввідкинувшись, і дивився не в простір, а крізь нього. Він умів так дивитися — ніби світ був прозорим, а справжнє відбувалося десь за ним. Саме за це йому й довіряли думати. Не керувати, не контролювати, не оптимізувати, а саме думати.

— Раніше за таке звільняли, — сказала Лея після паузи.
— За що?
— За те, що ти нічого не виробляєш.
— А що вони виробляли?
— Переважно втому.

Вони засміялися. Без злості. Без зневаги. Швидше з подивом, як сміються з дивних звичаїв минулого, які колись здавалися нормою.

Робота у старому сенсі цього слова справді зникла. Не одразу, не безболісно, але зникла. Коли енергія перестала бути цінністю, а виробництво — проблемою, потреба змушувати людей щось робити просто розчинилася. Залишилося питання: навіщо взагалі щось робити?

Спочатку це лякало. Люди прокидалися і не знали, ким їм бути. Не що робити — а ким бути. Бо раніше відповідь на це питання була в посаді, у графіку, у контракті. Ти був роботою. А тепер робота перестала бути ідентичністю.

Марко пам’ятав перехідний період. Архіви, спогади, розповіді старших. Людей, які не витримували свободи і намагалися відтворити старі структури: офіси без потреби, наради без сенсу, звіти без адресата. Вони називали це стабільністю. Насправді це був страх.

— Ти ніколи не думав, — запитала Лея, — що людям просто було страшно залишитися без примусу?
— Думав.
— І що?
— Примус знімав відповідальність.
— За що?
— За власне життя.

Вона мовчала. Це була не нова думка, але від того не менш важка.

Тепер вклад кожного визначався не кількістю годин і не видимістю активності. Хтось створював нові середовища для тих, хто втрачав орієнтири. Хтось працював з пам’яттю цивілізації, розбираючи помилки минулого, щоб їх більше не повторювали машинально. Хтось, як Марко, отримував дозвіл просто думати — і цього було достатньо, якщо думка виявлялася живою.

— А якщо людина нічого не хоче? — колись запитували на початку нової епохи.
— Тоді вона має право не хотіти, — була відповідь.

Це право виявилося складнішим, ніж здавалося. Бо без зовнішнього тиску бажання ставали оголеними. Не всі були готові дивитися на них без виправдань.

— Ти вже зрозумів, про що думаєш цього тижня? — спитала Лея.
— Про втому.
— Чию?
— Ту, яка залишилася в людях, навіть коли більше немає потреби втомлюватися.

Вона подивилася на нього уважніше.

— І що з нею робити?
— Не знаю. Поки думаю.

І цього знову було достатньо.

Колись питання «чим ти займаєшся?» було способом оцінки. Тепер це було радше запрошенням до розмови. Не про користь. Про сенс. Про напрямок. Про внутрішній рух, який не вимірювався нічим, окрім відчуття, що ти живеш не дарма.

Вони сиділи ще деякий час мовчки. Ніхто нікуди не поспішав. Ніхто не рахував години. Робота тривала.

Просто виглядала вона тепер зовсім інакше.