Розділ перший. Ранок без відстаней

— Де ти сьогодні прокинешся, Марку?
— Ще не вирішив, Леє.
— Знову океан?
— Так. Хочу шум, а не людей.

Марко жив без постійного місця вже багато років. Його простір розгортався навколо нього там, де він зупинявся. Інколи це був берег океану, інколи — тиха зала під прозорим куполом, а часом — просто світло й повітря без координат.

Лея ж любила стабільність, якщо це слово взагалі мало сенс у 3129 році. Вона обирала кілька улюблених середовищ і поверталася до них знову й знову — не тому, що мусила, а тому, що їй подобалося впізнавати ранок за відчуттям.

— Дивно уявити, що колись люди їхали годинами.
— І чекали.
— І втомлювалися ще до того, як починали жити.

Марко займався вкладом — так це тепер називали. Він працював не щодня і не за графіком. Інколи тижнями мовчав, думаючи, а потім за один вечір знаходив рішення, яке змінювало чиюсь реальність. Цього було достатньо.

Лея створювала сценарії середовищ. Вона не будувала будинки — вона задавала стани: спокій, зосередженість, близькість, тишу. Люди приходили до неї не замовляти простір, а проживати його.

— Ти знову не маєш плану на день.
— Планів більше не існує.
— Знаю. Але іноді за ними сумують.

Вони пили напій, який змінював смак залежно від настрою. Енергія для цього не коштувала нічого, як і світло, тепло та шлях будь-куди.

— Ти помічала, що старі архіви завжди говорять про нестачу?
— Їжі, часу, грошей.
— Свободи.

Лея кивнула. У 3129 році нестача була дивним словом. Його вивчали радше як психологічний феномен, аніж як реальність.

— Інколи мені здається, що їм було простіше.
— Кому?
— Тим, хто жив раніше.
— Чому?
— Бо вони знали, від чого тікати.

Марко подивився на обрій, який існував лише тому, що він хотів бачити обрій.

— А ми?
— А ми маємо вирішувати, куди йти, коли бігти вже нікуди.

Ранок повільно розчинявся. Небо змінювало відтінок не через сонце, а через внутрішній вибір простору. День починався так само, як і завжди.

Без поспіху.
Без відстаней.
Без меж.