Пролог

Йшов 3129 рік.

Колись люди всерйоз сперечалися, чи можлива телепортація. Писали наукові статті, будували гіпотези, малювали схеми, які сьогодні виглядають наївно, майже зворушливо. Тоді ще боялися слів «вічне джерело енергії», обережно додавали до них «теоретично» і ховали за застереженнями, ніби вибачаючись перед реальністю.

Тепер це викликало усмішку.

Міста не освітлювалися — вони дихали світлом. Енергію не виробляли, її просто брали з фону самого простору, як колись брали повітря. Ніхто більше не рахував кіловати й не говорив про дефіцит. Саме поняття «економія енергії» зникло там само, де зникли гасові лампи й вугільні шахти — у музеях мислення.

Телепортація була нудною. Саме нудною — і в цьому полягала її головна перемога. Ранкова кава в Кіото, нарада в підкуполому мегаполісі над Атлантикою, вечірня прогулянка місячними садами — усе це займало не час, а намір. Люди більше не вимірювали відстані, вони вимірювали стани.

Іноді в навчальних симуляціях дітям показували архіви XXI століття. Там люди писали: «Це неможливо», «Це порушує закони фізики», «Людство до цього не готове». Діти сміялися. Не з пихи — з нерозуміння. Так само, як колись сміялися з думки, що Земля тримається на трьох китах.

Найдивнішим було не те, що неможливе стало можливим. Найдивнішим було те, що людина майже не змінилася.

Вона так само шукала сенс. Так само боялася залишитися на самоті. Так само намагалася зрозуміти, ким вона є, коли межі світу розчинилися, смерть стала питанням вибору, а енергія перестала бути цінністю.

У 3129 році технології розв’язали майже всі завдання виживання. Але вони не відповіли на головне запитання, яке люди ставили ще тоді, коли вважали телепортацію фантазією.

Що робити з безкінечністю, коли вона в тебе є?