300 ЛІТЕРАТУРНИХ СПАРТАНЦІВ
«Подорожній, скажи Лакедемонцям:
ми тут стоїмо, вірні Їй і серцю…»
Повітря було густим, мов мед. Чи то сонце височіло у небі, чи то повний місяць — розрізнити було важко. Усе навколо затягувало туманом думок, історій, сценаріїв та ідей. Ущелина між високими скелями — вершин епосів минулого, романів і п’єс доби Відродження, філософських трактатів і голосів сучасності — та бурхливим морем життя, що пінилось від людських страждань і пристрастей, недоліків і надій, наче тримала у своїх лещатах триста відчайдушних воїнів пера. Вона хотіла проковтнути їх, як велика рибина, — і все ж вони стояли.
Ці триста літературних спартанців були лише малою часткою величного війська Леоніда. Вони не вважали себе кращими чи досвідченішими, але їхня відзнака була в самому моменті — у тому, що саме їх зібралося рівно триста.
Я стою поміж них. Я — один із них. У нас одна мета. Ми — ті, хто творить світи. Ми кинули виклик стихії бурхливого моря марноти й невігластва. Ми не озираємось на підкорені вершини тих, хто йшов попереду, але й не забуваємо їх. Наші щити прикривають плечі одне одного. На кожному з них — інший символ, інша історія. Та разом — ми одне військо.
Полуденне повітря пекло в легенях, спекота стояла така, що навіть камінь дихав жаром. Над ущелиною завмерли вітри, а море під скелями розбивалося об берег важкими хвилями, наче саме життя намагалося дістати нас. Та ми стояли щільним строєм, і наші щити світилися у цій немилосердній спеці власними символами.
На одному — золотий дракон, символ світів фентезі, де автор знає слабкі й сильні місця невиданих чудовиськ.
На іншому — стріла Ерота, що летить у саме серце, від тих, хто знає хитрощі Афродіти й силу першого кохання.
Щит поруч — увінчаний зорельотом, збудованим із мрій і рівнянь, що тримає курс крізь космос в майбутнє.
Далі — витончений сувій, де слово — гостріше за меч, а рима — мов заклинання.
Ще один — темний силует гідри, багатоголової й підступної, яку можна перемогти лише правдою.
Є й ті, що сяють символами троянд і ліри, нагадуючи, що любов і пісня не менш сильні, ніж будь-яка зброя.
Кожен щит був різним, але всі вони відбивали сонце так, ніби світло саме обрало нас. Ми прикривали одне одного, сплітаючи жар власних сердець у єдину стіну. І навіть спека не мала влади над нами, бо наші історії палахкотіли ще гарячіше.
Ми були різними — діти різних жанрів, мотивів й вподобань. Хтось знав секрети чарівних світів, хтось умів розкрити глибини людської душі, хтось клав риму так, що навіть камінь плакав. Але між нами не було розділення. Бо ми знали: коли стаємо разом — наші слова складаються у мур, міцніший за будь-яку фортецю.
Нас єднало не походження й не стиль, а сама суть письма: бажання залишити у світі слід, вогонь, іскру, що не згасне. Ми — триста літературних спартанців. Стоїмо пліч-о-пліч, щоб сказати світові: байдужість і забуття не переможуть там, де слово живе.
І якщо море здіймалося вище, а скелі тиснули сильніше, ми тільки ще щільніше стискали пера письма, знаючи — не впадемо, поки поруч щит товариша. Бо наші символи різні, але наш вогонь — один.
Ми стояли окремо, мов загін прикриття для відступу. Ми знали: усі обхідні шляхи давно відомі ворогам, і вороття більше немає. Попереду — тільки бурхливе море забуття, позаду — скелі літературної спадщини, що дивилися на нас із висоти віків.
Вороги - антагоністи з’явилися в образі перського війська — не з мечами й списами. Вони прийшли з тінями. Перед нами розгортали свої ряди полчища творчого вигорання, що випалювали душу зсередини. Їм вторили страхи — ті самі, що шепочуть у нічній темряві: «Твій голос не почують». З іншого боку нас тиснув брак ідей, як велетенська гідра: відрубаєш одну голову — виростає дві нових, ще порожніших. А позаду нишпорила зневіра, готова пожерти тих, хто зупиниться бодай на мить.
Ми стояли проти всього цього не через безстрашність — ми теж боялися. Але наші лави були скріплені не сталлю зброї, а живим словом. Кожен з нас тримав щит — і на кожному сяяв свій знак. І всі вони разом складали єдину мозаїку — наш мур, що тримав удари хвиль.