40.3

Іти доводиться досить довго. Але ми не розмовляємо та ніде не зупиняємося. Я охоплена хвилюючими думками та почуттями. Він веде мене до себе. Він все ж таки зважився. Як же це все буде?

Зрештою, підходимо до невисокого білого паркану.

- Прийшли, – повідомляє Андрій та відчиняє хвіртку. Входимо на територію табору і прямуємо алеєю з побіленими бордюрами. Дорогу освітлює один тьмяний ліхтар. Вдалині бачу розсип наметів, але ми повертаємо до одного з двох довгастих одноповерхових будиночків. Андрій просить почекати і заходить в один із них, залишивши мене зовні. За кілька секунд повертається і заводить мене за руку до будівлі.

Я озираюсь. Відразу з порога ми опиняємось у прямокутній кімнаті, яка, мабуть, і складає весь будинок. По всьому периметру вона заставлена вузькими ліжками, з якими сусідять маленькі тумбочки. Прямо як у дитячому таборі, думаю я. На одному з ліжок сидить хлопець років сімнадцяти із гітарою та перебирає струни. Андрій підводить мене до свого спартанського ложа біля дальньої стіни і сідає. Сам теж сідає поруч. Ми обидва зніяковіло дивимося на всі боки. Потім схрещуємо свої погляди на третьому зайвому. Гітарист продовжує незворушно щось бряжчати.

- Славко, може, підеш, погуляєш? – каже нарешті йому принц.

Славко, ніби тільки на те й чекав, покірно встає і йде разом із гітарою. Ми з Андрієм залишаємось самі. Після незручної паузи дивимося одне на одного. Потім різко починаємо цілуватися. Але все це відбувається якось вимушено. Я не відчуваю смаку поцілунків. Занадто поспішно Андрій валить мене на ліжко. Пружини під нами одразу ж починають жалібно рипіти - ця підліткова лежанка точно не в змозі витримати вагу двох людей. До гнітючої думки про те, що ліжко під нами ось-ось зламається, додається інша - а замок то дверний ніхто не закривав! Сюди будь-якої миті можуть увійти. І, напевно, увійдуть. Якісь мешканці-студенти. Адже Андрій ні з ким не домовлявся, щоби нас не турбували. Намагаюся зосередитися на тому, як Андрій цілує мене в шию, але тут мій погляд падає на тріщину в стіні з фарбою, що облупилася з боків.

Ну вже вибачте, ні, у мене й так досить неприємних спогадів за своє життя, щоб узяти і свідомо дозволити собі придбати ще один - про цю жахливу тріщину в стіні, яка виступає декорацією до кульмінації мого довгоочікуваного красивого курортного роману.

Я різко вириваюся з обіймів Андрія.

- Ні, я тут не можу! - видихаю я з почуттям.

Не встигає він відповісти, як двері відчиняються, і входять двоє хлопців. Обом на вигляд років по двадцять. Вони зупиняються у нерішучості.

- Андрюх, ми завадили? - запитує один з них, худий чорноокий хлопчина в червоній бейсболці.

Користуючись моментом, я схоплююсь з ліжка і швидко вилітаю геть із будиночка, повз студентів, які на мене витріщаються. Андрій вибігає за мною. Наздоганяє мене вже біля хвіртки. Я впевнена, що він роздратований, і не хочу ще більше псувати йому настрій поясненнями на тему «все мало бути зовсім не так».

Якийсь час ми йдемо мовчки. Мені навіть хочеться, щоб Андрій нарешті відстав від мене, образився, психанув, або зупинив та влаштував скандал. Але принц продовжує вперто йти поруч. Вибравши момент, кидаю погляд у його бік. Бачу, що він розлючений. Я бачу це по його палаючих щоках і блискавках, що метають його очі. І мені це дуже подобається. Нарешті я бачу сильні емоції на його завжди безтурботному обличчі. Я впізнаю цей скажений вираз очей чоловіка, який хотів жінку і раптом залишився ні з чим.

О так! Нарешті я бачу в ньому цю пристрасть. Нарешті!

Але я приховую свій тріумф. Я не можу зрозуміти, чи ми з ним тепер у сварці чи ні?

У грозовому мовчанні, ми підходимо до кам'яних сходів, що круто спускаються вниз до набережної. Раптом Андрій мене хапає і піднімає на руки одним ривком. В одному цьому русі стільки пристрасті та гніву, що мимоволі завмираю, вся поглинена його новим виглядом. Він несе мене на своїх руках вниз, швидко крокуючи сходами, навіть не дивлячись на них. Його обличчя немов висічене з каменю.

- А-а-ай, ти що, ми ж зараз упадемо! - голосю я і притискаюся міцніше до його сильних грудей. Але насправді мені не страшно. Андрій тримає мене так міцно і ступає так упевнено. Обіймаю його за шию і затихаю, насолоджуючись почуттям невагомості та легким похитуванням. Я ніби у величезній колисці. Або в руках справжнього богатиря. А сама така легка та маленька, як пір'їнка. І мені так добре!

Коли принц нарешті ставить мене на землю, відчуваю легке запаморочення. І абсолютну дитячу радість. Ніколи мене ще так довго не носили на руках! Обертаюся і дивлюся на сходи – вони просто нескінченні.

- Ти збожеволів, ми ж могли впасти! – з докором говорю я, не в змозі стерти з лиця задоволену посмішку.

- Так, я збожеволів, - вимовляє Андрій, дивлячись мені в очі. - Через тебе.

Він нахиляється і цілує мене в губи з палаючою пристрастю. І я відповідаю йому тим самим.