40.2

Пізніше ввечері ми сидимо вдвох на пляжі, дивимось на зірки. Андрій охоплює мене сильною рукою, щоб міцніше притиснути до себе. Крізь одяг відчуваю жар його тіла. Але знаю, він так нічого й не зробить. Ну не зробить вын кроку до зближення. І незабаром він поїде. Так і залишиться ця недомовленість.

Ні, безглуздо мені, дорослій досвідченій жінці переживати про такі дрібниці. Мені нічого не коштує відкрито з ним про все поговорити.

- Андрію…- починаю я.

- Так?

- Тобі не здається, що нам чогось не вистачає?

Відчуваю, як він мимоволі затримує подих.

- В сенсі?

- Тобі, звичайно, лише 19. Але ж ти все знаєш про стосунки між хлопчиками і дівчатками? - кажу я, не втримавшись від посмішки.

Андрій кам'яніє.

- Так.

Я торкаюсь його руки, погладжую її.

- Тоді чому ти… Е-е-е… Як би це сказати? Не робиш спроб…

Андрій відвертається до моря.

- Я думав, ще рано.

- Рано? – я намагаюся заглянути йому у вічі. – Ми постійно разом. Ось уже дев'ять днів. Ми на морі. І ти скоро поїдеш!

Він мовчить. Не дивиться на мене. Здається, він засмучений. І виглядає через це ще молодшим. Мимоволі милуюсь його прекрасним юним обличчям.

- Може, в тебе таки хтось є? – питаю я про всяк випадок. – У Полтаві? Чи у Києві?

- Та нікого в мене немає, я ж тобі казав! – обурюється принц. Раптом він різко піднімається на ноги і простягає руку, щоб допомогти мені підвестися. – Ходімо! – кидає він.

Щойно я встигаю випростатися, Андрій починає тягти мене за собою, навіть не намагаючись підлаштувати свої величезні кроки під мій темп. Здивовано ляскаючи очима, поспішаю за ним. Моя рука, обхоплена його долонею, наче закута в сталь. Незабаром розумію, що ми прямуємо до його наметового табору.

- Стривай! - закликаю я, але Андрій не зупиняється і не дивиться на мене. - Андрію, я ж тебе не змушую. Стій! Послухай, я вже почуваюсь безглуздо. Давай поговоримо!

Андрій різко зупиняється, повертається до мене. Із завмиранням дивлюся в його палкі очі. На його обличчі вперта рішучість. Сталевий погляд упивається в мене, ніби хоче спопелити на місці.

- Що трапилося? – здивовано вигукую я. - Куди ми йдемо? Що з тобою?

- Я ще ніколи цього не робив! – випалює він.

- Чого не робив? – уточнюю я розгублено.

- Я ні з ким не спав.

Кілька миттєвостей я здивовано дивлюся на цього молодого чоловіка з прекрасним тілом і красивим обличчям, намагаюся зіставити все, що я знаю і думаю про нього з цією шаленою звісткою.

Так, він чистий і наївний. Але ж не настільки! У 19 років, живучи у столиці, у гуртожитку… І досі… незайманий?

- Стоп. Почекай. - Я все ще не можу прийти до тями. Думки плутаються. - Але ти не виглядаєш... недосвідченим… - вдається мені вичавити з себе.

- Я радий, – кидає Андрій, допитливо дивлячись на мене.

Ми стоїмо на порожній набережній. Дивимося одне на одного. Кожен намагається зрозуміти, що між нами змінилося після цього зізнання.

Я маю знайти правильні слова, - думаю я схвильовано.

- Андрію, це ж чудово! - вимовляю я спокійно. – Це, правда, чудово. І справді, краще пізніше, ніж аби з ким, – я обережно посміхаюся. – Ти… Ти молодець. Таких наразі майже немає.

- Нікому це не потрібне. Я знаю. - Він пронизливо дивиться на мене. Просто у мою душу. - То що, йдемо?

От я й потрапила сама у свою пастку. Відмовляти тепер не можна. Та я б і не стала. Так несподівано мої мимовільні мрії можуть стати дійсністю…

Я киваю, вкладаю свою руку в долоню принца. Ми продовжуємо шлях.