39

Наступний день ми з дівчатами проводимо у моєму улюбленому Воронцовському парку. Годуємо лебедів на трьох озерах, відвідуємо Південні тераси, фотографуємося там із кам'яними левами, влаштовуємо пікнік на Сонячній галявині. Ах, як би я хотіла мати палац із таким парком у своєму розпорядженні!

Після багатогодинної прогулянки по всім пам'ятним для мене ще з дитинства місцям, ми спускаємося по кам'янистій дорозі вниз, на пляж. Купаємося в лагідній прохолодній воді могутнього Чорного моря серед порослих смарагдовим мохом кам'яних валунів. Потім засмагаємо, ласуючи солодким золотистим виноградом, купленим при вході на пляж у заповзятливих місцевих тітоньок. З настанням вечора переодягаємось і поспішаємо на пристань, щоб встигнути на останній рейс білосніжного катера до Ялти.

- Дівчата, давайте нагору, на відкриту палубу! - кричу я, але подружок і звати не треба. Вони вже стукають підборами босоніжок по трапу, тримаючи напоготові свої фотоапарати.

Морська подорож з Алупки до Ялти триває близько години. Ми встигаємо вдосталь надивитися на мальовничі береги і досхочу побалакати з дуже люб'язним і говірким бравим капітаном, у якого явно щось на думці. Вже в сутінках ми прибуваємо на осяяну круглими білими ліхтарями на чорних кованих стовпах набережну красуні Ялти.

- Отже, дівчатка, до останнього автобуса ми маємо дві години, – сповіщає Мілана, щойно ступивши на берег і вже крутячи головою у пошуках гарного фону для фотографії. - Треба встигнути пройти всю набережну і десь посидіти в кафешці.

- Дивіться - фонтан!

Ми біжимо до великого круглого фонтану, який переливається рожевими та блакитними вогниками. Це справжня прикраса Ялтинської пристані. Народу біля нього, як завжди, багато. Помилувавшись пінистими підсвіченими струменями, вирушаємо до яхт і пароплавів, з жалем обминаючи розкішні дорогі бутіки, що кличуть своїми вітринами. Затримуємося подивитись на іноземних туристів, що сходять трапом прекрасного пароплава.

- Ось де наш контингент! – киває на високих смаглявих іноземців Міланка. Ми з Алісою лише зітхаємо у відповідь та йдемо далі. У нас так мало часу, а все хочеться подивитись.

Тут, на Ялтинській набережній, я відчуваю якийсь особливий трепет. Ще в дитинстві я закохалася в цю величну вулицю зі старовинними кованими ліхтарями, з причалом, заповненим білими суднами, з маяком, що видніється на мисі, з фонтанами і розкішними бутиками і ресторанами.

- Дівчата, я хочу тут жити! - вигукую я, озирнувшись на підсвічену вечірніми вогнями вимощену сяючим мармуром набережну, що дивиться на темне море, яке баюкає перщі зорі, вікнами білосніжних старовинних будинків.

- А ти спитай у Андрія – може, у нього є багаті родичі? - усміхається Міланка. – Куплять йому тут особнячок.

- Ой, Мілаш, не з моїм щастям, - сміюся я.

Пізніше, перекусивши у Макдональдсі, ми з дівчатами фотографуємось утрьох у білій кованій альтанці, обвитій бузковими квітами. На всіх нас світлі сукні, і фото виходить просто чудовим. Потім швидко купуємо пам'ятні магнітики на холодильник  і поспішаємо на останній автобус до Коктебеля. Враження від сьогоднішньої поїздки чудові. Але протягом усього вечора мене все не відпускала якась невиразна думка. Вона турбувала мене десь на рівні підсвідомості, і лише під час дороги назад в автобусі оформилася в щось конкретне. Я спіймала себе на тому, що роздумую, яким би могло бути моє життя, живи я постійно в цьому розкішному морському місті, перлині Криму – сонячній Ялті.