35

Ніч закінчується м'яким туманним світанком. Андрій доводить мене до хвіртки нашого дворика. Дивлюся нагору. У віконці голубники темно. Значить, дівчата сплять.

Ми не поспішаємо розпрощатись. Після довгої ніжної нічної прогулянки з обіймами та поцілунками ось так узяти та розлучитися здається просто неможливим.

В результаті розпитувань я дізналася, нарешті, де мешкає Андрій у Коктебелі. Як і личить бідному студенту, він зупинився в наметовому кемпінгу, де тулиться щонайменше ще кілька десятків таких самих хлопців. Щоправда, йому пощастило. Спить він не в хисткому наметі, а в одному з двох стаціонарних корпусів табору. Там він має своє окреме ліжко і навіть тумбочку.

Все це, звісно, викликало в мене усмішку. Але принаймні тепер хоча б ясно, чому Андрій жодного разу не спробував запросити мене до себе.

- Так і як ви живете у своєму цьому наметовому містечку? Один душ на всіх? – не приховуючи іронії, питаю я.

- Ні. Там є душові, п'ять кабінок, здається, – незворушно відповідає Андрій.

Ех, принц і жебрак в одній особі. Щастить мені на таких. Спочатку Вадим зі своєю бабусею, тепер Андрій зі своїм підлітковим-табором. Та й якщо копнути, то і Леон спочатку...

Але, ні, про Леона не будемо. Навіщо псувати собі настрій у такий чудовий ранок?

- Хочеться спати, але не хочеться йти, - кажу я, ніжачись в сильних обіймах Андрія, поки ми стоїмо біля хвіртки. У відповідь отримую поцілунок у шию. Ого. Здається, принц забув про скромність. Від його тіла виходить справжній жар.

Я піддаюся його натиску і незабаром виявляюсь притиснутою спиною до воріт, що ведуть до нашого дворика. Андрій раптом стає набагато сміливішим, ніж колись був досі. Але з кожною хвилиною на вулиці стає все світліше. З'являються перші перехожі. Наші бурхливі пестощі, приправлені пристрастю, що раптово наринула, доводиться припинити. Якийсь час ми ще стоїмо біля воріт одне навпроти одного. Я все не можу насититися вогнем, що вирує в затуманених синіх очах. Один цей спраглий погляд здатний звести з розуму.

- Добраніч, – шепочу я і майже фізично відчуваю біль від того, що зараз перестану торкатися цього сильного тіла.

- Вже ранок, – заперечує Андрій. Він дивиться на мене з тугою.

- І де він так не вчасно взявся? – шепочу я і торкаюся його руки. Він одразу бере мою долоню, підносить до своїх губ і цілує її. Потім, тяжко зітхнувши, вимовляє:

- Бувай.

- Бувай, - відповідаю я з сумною усмішкою.

На дорогу падає перший сонячний промінець. Виринаю з теплих обіймів, повертаюся і відчиняю хвіртку. Але потім мимоволі обертаюсь і дивлюся, як висока витончена постать Андрія ховається в ранковому тумані. І в цей момент розумію, що ця ніч була найпрекраснішою за цю курортну відпустку. І що такої, ніжної, першої, вже більше не буде. Проте, цікаво, що буде далі.