34

Ми залишаємо добряче підмоклий клуб «Медуза» удвох і розчиняємось у натовпі гуляючих. Подружки вирішили залишитись ще потанцювати. Тільки ось Артура вони знову загубили. Він сказав, що відійде на п'ять хвилин та так і зник, щоправда, заплатив за коктейлі.

Нічна набережна, як завжди, сяє яскравими вогнями. Навколо звучить музика, здебільшого діджейські мікси, молодь юрмиться біля барів та караоке. Ми з Андрієм йдемо, обійнявшись, дивлячись зі своїх затишних обіймів на світ, що рясніє навколо. У такі моменти завжди здається, що весь всесвіт створений тільки для двох – тебе, і того, хто поруч. Все навколо відбувається тільки щоб розважити і здивувати вас. Все здається чарівним. І просто дивуєшся, як можна було колись почувати себе нещасною, адже світ насправді такий прекрасний!

Тільки один раз мене раптом зачіпає чийсь пильний погляд, який увірвався в наш із принцом прекрасний світ. Я дивлюся туди, звідки виходить цей погляд. І натикаюсь на чорні очі Артура. Він знову зі своїм дружком Едуардом – всі нишпорять у пошуках «варіантів» на ніч.

Артур свердлить мене поглядом, потім чіпко дивиться на Андрія, оглядає нашу пару загалом. Є в його очах щось таке…

Натовп розділяє нас, Артур зникає з поля зору, а я все думаю про його погляд. У ньому була, як мені здалося, заздрість, але й ще якийсь таємний смуток. Начебто, дивлячись на нас з Андрієм, таких відкритих, щирих, радісних, цей немолодий уже чоловік зрозумів, що сам давно нічого подібного не відчував. Перевів своє життя у сферу взаємозалікових відносин, купівлі та продажу, як багато дорослих, але втратив ось це – можливість безглуздо закохатися, блукати вулицями без мети, просто щоб побути поряд із дівчиною, яка торкнулася серця. Може, він згадав себе у віці Андрія, свою першу закоханість, свою мрію…

- Леро! – Андрій зупиняється. – Про що замислилась? Щось трапилося?

Я теж зупиняюся. Поволі підводжу на нього очі. Лину поглядом по його струнких стегнах, прихованому футболкою міцному пресу, сильних грудях, широких плечах, засмаглій шиї, мужньому підборіддю, витонченим вилицям. Нарешті дивлюся в його сині, по-дитячому наївні очі.

«Ти такий гарний!» - хочеться сказати мені йому. Як добре, що ти такий гарний. І добрий. Як добре, що в тебе можна просто закохатися без усякої прихованої думки, якими сповнений наш наскрізь меркантильний, просочений взаємовигідним партнерством світ. І як мені хочеться, щоб у своєму житті ти бачив світ лише таким, яким він бачиться нам двом зараз – яскравим, добрим, прекрасним.

- Такий чудовий сьогодні вечір! - тільки й вимовляю я з сумом.

Андрій дбайливо дивиться на мене. Намагається розгадати мої думки. Як добре, що йому ще не зрозуміти цих моїх дорослих шкодувань.

- Я рада, що ти зі мною, – шепочу я. І погляд, що спалахнув ніжністю, - найкраща відповідь на моє зізнання.