29.2

Андрій вітається, як завжди, стримано. Нічого не говорить з приводу моєї зовнішності, але я бачу все по його очах. Він швидко обводить мене поглядом, і в ньому відбивається захоплення. Мій настрій одразу піднімається на найвищу позначку.

У залі починає звучати повільна музика.

- Ходімо потанцюємо, – каже принц.

Я мовчки вкладаю свою руку в його велику долоню. Нехай веде мене, куди хоче. Хоч на край світу. Або в саму гущу натовпу. Він зможе мене від усіх захистити. Я це відчуваю.

Ми входимо в зал, вливаємося в натовп пар, що танцюють.

- Я така рада, що ти прийшов! – кажу я йому на вухо.

- І я радий, - відповідає він, явно не розуміючи подяки в моєму голосі.

Ах, ну як йому зрозуміти, що дівчина після 25, яка з'явилася в нічний клуб без пари, почувається жалюгідною та нікому не потрібною. Особливо коли її ніхто не запрошує на повільні танці, віддаючи перевагу вісімнадцятилітнім худенькам у міні-спідницях. І як йому пояснити, що одна його присутність поруч зі мною піднімає мій статус серед жінок, дівчат і дівчаток, що знаходяться тут, на найвищий рівень. Адже я танцюю з молодим чоловіком, який на голову вищий за майже всіх інших хлопців у залі, ширший у плечах доброї їх половини, і, само собою, набагато красивіший за більшість. Боковим зором бачу, як зацікавилися Андрієм гарненькі дівчата із пар, що танцюють поруч. А ті, хто маячать під стіною, ніким не запрошені, взагалі відверто стрыляють очіма на мого принцу. А мене конкурентки просто спопеляють поглядами.

О, яка ж солодка ця помста! Ось вам, студентки! Принц обрав мене, дорослу, самодостатню, тридцятирічну. Мене-е-е!

Але, як кажуть, береженого Бог береже. Відразу після танцю я тягну Андрія на другий поверх, подалі від гламурних юних хижачок.

- О, привіт! – зрадовано каже Аліса Андрію. - Мені вже набридло тут сидіти самій.

- Іди, потанцюй. – великодушно пропоную я. – Ми потримаємо столик.

Аліса йде, поправивши свою ідеальну сукню. Дивлячись на свою гарну подружку, подумки бажаю, щоб її не спіткало внизу те ж розчарування, яке мало не зіпсувало мені весь вечір.

Андрій замовляє собі пиво. Мені, заздалегідь уточнивши, бере мартіні.

- За що вип'ємо? – питаю я, щосили стріляючи на нього очіма. Тут, у затишному глибокому кріслі і напівтемряві, я знову згадую, що виглядаю розкішно, і почуваю себе насправді розкішною жінкою, красивою і бажаною.

Андрій піднімає свій запітнілий келих.

- За тебе.

Усміхаюся я і роблю ковток вермуту.

Я оглядаю свого героя. Він у чорній футболці та блакитних джинсах, і виглядає при цьому, як модель. Ось що означає - гарна фігура і симпатичне обличчя - що не надягни, все тільки в плюс. І засмага дуже йде до його синіх очей.

- Андрію… - починаю я, але тут погляд мій втикається в м'язи, що бугряться на згині його ліктя. Я відразу забуваю, що хотіла сказати.

Він чекає, дивлячись на мене, відставивши своє пиво. Але я тільки посміхаюся, даруючи йому відвертий погляд, який зрозумів би, як на мене, будь-який чоловік. А ось Андрій, на мою думку, все-таки не зрозумів. Він здається страшенно безневинним. Я зітхаю, з жалем, але й з полегшенням зрозумівши, що сенсу вдавати із себе перед ним фатальну жінку немає жодного. І все ж я підводжуся, йду до його крісла і сідаю до нього на коліна. Він одразу обіймає мене однією рукою.

Ми дивимося одне одному в очі. Не стримавшись, опускаю погляд на його губи. Андрій одразу притискає мене до себе і цілує. Але я не встигаю відчути смаку його губ.

- Агов, голубки, чим це ви тут займаєтесь? – перериває нас Мілана.

Дуже вчасно.

Я з жалем і зніяковілістю підводжуся з колін Андрія і повертаюся на своє місце. Андрій відразу робить ковток пива і дивиться вбік, потім знову на мене. Я просто вмираю від нетерпіння знову опинитися в його руках. Цей його погляд… От би дізнатися, що в нього на думці.

Ми починаємо пити втрьох. Мартіні швидко закінчується. Я знову кличу офіціантку. Але перш ніж прийняти нове замовлення, вона просить оплатити попереднє. І ось настає цей незручний момент. Незрозуміло, хто має платити. Кожен сам за себе? Але начебто Андрій – моя пара, і має за мною доглядати, тобто заплатити за моє замовлення. Але як тоді бути з оплатою напоїв Аліси та Мілани? Я нерішуче тягнуся за своєю сумочкою, але Андрій уже копається в кишені. Він дістає зім'яті гроші та платить за всіх. Знов відмічаю, що він хто завгодно, але не скнара. Це приємно. Але з іншого боку, одна справа, коли чоловік платить за мене, і зовсім інша – коли платить ще й за моїх подруг. З якого такого дива?

Я дивлюся на Андрія, який раптом здається мені ще зовсім дитиною. У його обличчі є щось таке… беззахисне. Я впізнаю цей погляд. Я розумію, що при всій його щедрості особливих фінансів він не має. Швидше за все, ці гроші в його кишені – все, що у нього є, принаймні на сьогодні, а вечір тільки почався. І ми зробили нове замовлення. Він зараз сидить і в паніці розмірковує над тим, як йому вийти зі становища, якщо раптом його грошей не вистачить на оплату наступного рахунку.

Я хмурюся. Злюсь на себе. Не треба було допускати, щоб Андрій за всіх платив, не дізнавшись про його фінансові можливості.

Невдоволено схрещую руки на грудях.

- Андрію, як відпочивається? - як ні в чому не бувало запитує Мілана. Вона тепер явно дуже схильна до мого принца після його такого лицарського вчинку.

Андрій їй одразу посміхається.

- Добре. А ви вперше в Коктебелі?

- Ми з Алісою вже були тут торік. Тепер Леру привезли, хоч вона сюди й не хотіла. Ледве вмовили.

Андрій знову щось питає, Мілана відповідає. Схоже, мій хлопець уже й забув турбуватися про гроші, а я собі прямо цілу трагедію намалювала.

Я подумки клацаю себе по лобі. Знову наступаю на ті самі граблі. Все життя турбуюся про те, як би мої кавалери надто не витратилися. Весь час входжу в їхнє становище, переживаю, як би їм не було ніяково. А інші дівчата безперечно обдирають залицяльників, як липку, навіть не замислюючись.