29.1

Нічних клубів на набережній Коктебеля хоч греблю гати. Але нам сподоьався двоповерховий party-holl «Троянда», який ще до вечора завжди вже забитий під зав'язку. І ціна за вхід цілком підйомна.

Червоної доріжки зі спалахами фотокамер при вході в приміщення клубу, звичайно, немає, але входимо ми з дівчатами так, ніби нам зараз як мінімум аплодуватиме багатотисячний натовп. Гордо піднявши голови, ми плавно поводимо ними з боку на бік, прямуємо від огорожі до входу, зверхньо дивимося на охоронця, який шанобливо пропускає нас усередину. Входимо в простору залу, наповнену людьми і оглядаємось.

- Та тут, я дивлюся, усі зірки, - кажу я, піднявши брови. Навколо все іскриться і переливається завдяки блискучому вечірньому вбранню різномастих дівчат. Здебільшого бачу білі, золотаві та сріблясті кольори в одязі. Також помічаю, що майже на кожній представниці прекрасної статі безліч прикрас - браслети, ланцюги, кулони, навіть тіари. Я одразу ж починаю шкодувати, що не одягла модне кольє з великих прозорих намистин, куплене на розпродажі на американському сайті. На жаль, сьогодні я обмежилася лише двома браслетами, що постукують один по одному під час рухів. Але зате у мене є браслет ще й на нозі - тоненький срібний ланцюжок із вкрапленнями квіточок, що поблискують.

- Вільних столиків, ясна річ, немає, – зітхає Міланка.

- Де залишимо сумки? - запитує Аліса, окидаючи поглядом публіку. Чоловіків, на її задоволення, у залі досить багато.

Поки ми освоюємося і крутимось у пошуках місця, де б безпечно прилаштувати сумочки,

починається повільний танець. Я бачу, як статний симпатичний брюнет із самовпевненим обличчям, яке зазвичай буває у представників золотої молоді, запрошує на танець тоненьку високу білявку в міні-спідниці та на п'ятнадцяти-сантиметрових шпильках. Я намагаюся зловити погляд цього небожителя, але він дивиться просто крізь мене, а потім починає щось нашіптувати своїй партнерці. Його руки міцно, навіть якось по-господарськи, тримають її за талію.

Хочу, щоб і мене теж ось так тримали, ніби я не маю іншого вибору, думаю я мимоволі. Як же рідко можна зустріти чоловіка, який здатний вмить стати господарем становища і взяти жінку у свої обійми так, щоб вона вже нікуди не могла подітися. Цікаво, а щоб викликати такий інстинкт у чоловіків, то треба бути ось такою тоненькою білявкою з ногами від вух?

- Ну що, дівча, куди йдемо? – перериває мої роздуми Мілана.

- Може, пішли на другий поверх, там пошукаємо столика? – пропонує Аліса.

Туди ми й вирушаємо крізь натовп, галас та музику.

Андрій присилає мені смс - "Ви де?". Нарешті наші стосунки дорослі до спілкування по телефону. Я відповідаю: "У Троянді".

Зі столиком нам несподівано щастить. При тому, що перший поверх клубу набитий битком, другий практично порожній.

- Може, тут VIP-сектор? – питаю я нерішуче.

Ми невпевнено крокуємо за офіціанткою, яка нас зустріла. Вона підводить нашу трійцю до столика, навколо якого стоять великого вигляду шкіряні крісла. Ми із задоволенням сідаємо в них, але кожна в голові підраховує свої фінанси. Чи вистачить нам на кілька коктейлів, і чи потрібно платити тут ще й за місце?

З важливим видом, до якого зобов'язує навколишня обстановка, роблю замовлення:

- Три мартіні. Лід окремо, будь ласка.

Щойно офіціантка відходить, я одразу беруся панічно гортати меню.

- Пощастило. Ціни тут не надхмарні, - зітхаю з полегшенням.

Ми з подругами відкидаємось на спинки м'яких крісел, у яких можна просто потонути. Незабаром на гарному скляному столику перед нами з'являється три келихи з улюбленим вермутом.

- Ми хоч раз за всі наші походи до клубів сиділи в таких шикарних кріслах? - запитую я і сама ж відповідаю. - Щось не пригадую.

- Ми тільки дивилися на тих, хто ось так сидить і барствує, а самі тулилися за маленькими столиками, до яких офіціанти підходили раз на дві години, – підхоплює Мілана.

- Слухайте, а може, тут за столик окремо треба буде платити? Потрібно уточнити. У мене із собою грошей не дуже... – хвилюється Аліса.

- Та ні, нас би попередили, – каже Мілана, втім, не зовсім упевнено.

Я, ризикуючи своїм реноме, цікавлюся у офіціантки, що проходить повз:

- Дівчино, підкажіть, а за столик тут треба окремо платити?

Офіціантка, щупленька шатенка у чорній міні-спідниці та білій сорочці, добродушно хитає головою.

- Ні, тільки за замовлення.

- Дякую.

- От пощастило. Гуляємо! – надихається Мілана.

Зрадівши, ми відразу розслабляємося, продовжуючи потопати в розкішних кріслах. Беремо наші келихи з мартіні. І тут я розумію, чому ціни не кусаються, чому за столик не треба платити, і чому у цій лаунж-зоні так порожньо.

- Еге ж... - вимовляю я, пильно дивлячись на склянку у своїй руці. – Рівень закладу легко можна визначити по тому, як у ньому подають напої.

- О, починається ... - закочує очі Аліса.

- Ну а що, я не права? - починаю я свою конструктивну критику. – Для мартіні є загальновизнані V-подібні келихи на високій ніжці. Нам же принесли якісь склянки для соку у найкращому разі. Це перше. Про лід окремо, який я просила, взагалі забули. У келихи льоду теж не поклали – це друге. Трубочка лише одна, а хотілося б дві. І хоч я й не фанатка оливок чи маслин, але могли б покласти для краси. Адже заклади, що поважають себе, тим більше нічні клуби, в яких основна частина виручки, я впевнена, залежить від алкоголю, просто зобов'язані подавати мартіні, як мінімум, з двома кубиками льоду та однією оливкою. Тут же, - трясу я келихом, - ні того, ні іншого! – я з переможним виглядом дивлюсь на подруг.

- Звідси висновок? – важливо запитує Мілана, м'яко розгойдуючи в руках склянку і розглядаючи її вміст на світ, як завжди роблять з дорогим вином.

Я знизую плечима.

- Висновок такий, що шкіряні дивани і крісла в інтер'єрі зовсім нічого не означають. Тому що вся суть насправді – у деталях. - З цими словами я піднімаю свою склянку з самотньою смугастою трубочкою. – Отже, дівчатка, вип'ємо за красу, яку видно, тільки якщо добре придивитись.