27

Моє мовчання принесло свої плоди. Правду кажуть, що мовчання – золото. Поступово, слово за словом, принц розповів мені про себе досить багато. Він студент-другокурсник на канікулах. Навчається на факультеті міжнародних відносин. Живе у студентському гуртожитку в Києві, на свята їздить додому, до Полтави. Добре знає французьку – оце вже вау! Готується стати дипломатом – так, про це моїй Алісі краще не розповідати. Шанобливо ставиться до батьків і любить свою сестру – в цьому місці моє серце одразу розтануло. Займається спортом. Відмінник. Дівчини й справді немає.

«Куди ж дивляться його однокурсниці?» - дивуюся я. Хоча, у нашому тлінному світі приїжджі хлопці без квартири та капіталу у столиці мало кого цікавлять. Мабуть, столичні студентки другокурсниці з університету міжнародних відносин розраховують на набагато вигідніші партії, аніж простий студент із провінції, будь у нього навіть найсиніші очі у всьому світі.

- Розкажи хоч щось про себе, – просить нарешті Андрій.

«Мені тридцять років», – так і рветься з язика. Ось цікаво, що б він мені відповів на таку заяву? Як би на мене подивився?

Розповісти йому про всі свої місця роботи? Ще злякається, що маю стільки життєвого досвіду. Це тобі не пари в університеті та не посиденьки у студентському гуртожитку. Це реальне життя, хлопчику, в якому рік із кожним роком проходить все швидше і вимагає дедалі більших результатів. Це безжальна гонка, боротьба із собою та зі світом. Життя - це дуже багато, але в 19, напевно, про це ще не потрібно так вже замислюватися і переживати.

- Я тимчасово працюю маркетологом, - повідомляю я йому нарешті. - А взагалі мрію стати зіркою. Співачкою, – скромно додаю я, коли ми вже заходимо до тінистого парку. З пляжу ми давно пішли, відстали від дівчат і тепер насолоджуємося спілкуванням наодинці.

- Серйозно? – скидає на мене Андрій зацікавлений погляд.

- Звісно серйозно. Залишилося знайти багато грошей, – я посміхаюся, і в усмішці цій, гадаю, відбиваються вся безнадійність і розпач, пов'язані з цим наболілим для мене питанням.

- То ти десь виступаєш? - з ентузіазмом запитує він.

- Еее… ні, - мемлю я, опустивши погляд. - Розумієш, я ніяк не можу знайти музикантів, які безкоштовно грали зі мною б потрібну мені музику, – сказавши це, я раптом згадую, що востаннє займалася пошуком музикантів близько року тому – дала два оголошення в інтернеті. – Ой, слухай, так спекотно… Давай сядемо тут, у тіні.

Ми сідаємо на низенький дерев'яний паркан зовсім близько одне до одного. Андрій схвильовано заглядає у моє обличчя, а я відводжу очі. Нарешті я зустрічаюся з ним поглядом, навіть не намагаючись приховати біль.

- Розумієш, я багато шансів втратила у житті. І це не повернеш, – зізнаюся я неохоче.

Андрій одразу бере мене за руку.

- Та все ще попереду! – каже він палко і ніби намагається своїм невідривним поглядом передати мені свою впевненість у цьому.

- У будь-якій іншій професії – так. Але співачка – це як балерина, розумієш? Тут із дитинства треба починати. Розробляти голос, вивчати ноти. Брати участь у конкурсах, фестивалях, набувати досвіду виступів на різних сценах. Загалом багато чого робити треба було. А тепер уже пізно, - я зітхаю з досадою, забираю в нього свою руку. - Слухай, навіщо нам псувати вечір? Ми ж на морі! Не хочу я думати про свої невдачі. Ідемо. – я встаю, Андрій теж піднімається. Ми повертаємо до мого будинку.

«Навіщо я ляпнула про це свій спів?» – лаю я себе. Настрій справді зіпсувався. Так, напевно, завжди буває, коли починаєш про себе розповідати незнайомим, новим людям і одразу ніби бачиш себе з боку їхніми очима. Впевнена, для Андрія мої слова звучать так непереконливо! Бачте, мені вже все пізно… Бачте, раніше треба було голос розробляти… Та люди й у п'ятдесят років починають зіркові кар'єри, і досягають успіхів. А в мене лише відмовки. Я й сама це знаю. Я просто лінива і безпорадна, от і все. Тепер і Андрій про це знає. Чудово.

Біля хвіртки в наш двір він зупиняється. Я теж зупиняюся. Піднімаю на нього погляд, дозволяю собі відверто помилуватися його синіми очима. Чомусь ні його широкі плечі, ні його високий зріст мене особливо не чіпають, а от очі! За переливами синяви в цих очах я могла б спостерігати скільки завгодно.

Мовчання триває надто довго. Мабуть, це вже виглядає так, наче я чекаю на поцілунок. Першого вечора їх було так багато, а тепер не випросиш. Почуваюся ніяково.

- Ну що, тоді бувай? – говорю я нарешті.

- Побачимося ввечері? – одразу, наче прокинувшись, питає Андрій.

- Так. – знизую я плечима.

Він усміхається принадною хлопчачою посмішкою, потім простягає мені мій неоново-жовтий рюкзак.

- До вечора, – Андрій повертається і вже відступає на пару кроків, як раптом, наче щось згадавши, повертається.

- Зовсім забув, дай мені свій номер телефону.

Я посміхаюсь. Диктую йому номер. Я бачила, як він швидко глянув на мої губи, коли щойно обернувся. Мені не здалося. Він хоче мене поцілувати. Дуже хоче. Але чомусь вирішив себе стримувати. І це також дуже мило.