26

Після кількох купань лежу і тану на сонечку із заплющеними очима. Намагаюся насолоджуватися і не переживати з приводу втраченого курортного роману з синьооким принцом. Раптом чую сміх подруг. Розплющую очі і повертаюся до них. Мої вже майже до чорноти засмаглі красуні дивляться за мою спину і хихикають.

- Леро, до тебе гості, – повідомляє Мілана і починає обприскувати себе водою. Аліса з усмішкою надягає сонцезахисні окуляри і відвертається.

Я озираюсь. У спекотному мареві все здається трохи нереальним і має якийсь бузковий відтінок. Я бачу перед собою величезне бузкове щось, а на ньому сидить величезний бузковий хтось. Я починаю часто моргати, щоб прогнати оптичний ефект від сонця, що засліплює навіть крізь закриті повіки. Нарешті виходить розглянути, хто це переді мною.

Певна річ, це принц на своєму матраці. Не розумію, як я могла не почути, коли він підбирався до мене зі своїм величезним плавальним засобом.

Він так само безтурботно посміхається і дивиться на мене аквамариновим поглядом. І мовчить. Як і вчора.

Я теж мовчу і з усмішкою його роздивляюся. Намагаюся приховати, як я рада його бачити.

Але ж він мене провчив! Не наздогнав мене вчора, не зупинив. Дозволив мені самій потрапити в свою ж дурну пастку безглуздої недовірливості, і мучитися потім у ній цілу добу. Виходить, він не такий простий, і ще й норовливий. І це вже цікаво.

- Привіт, – нарешті вимовляє Андрій, і навіть у цьому слові звучить насмішкувата посмішка.

- Привіт-привіт, - киваю я.

Знову панує усміхнене мовчання.

- Я вчора шукав вас на набережній, але так і не знайшов, – зізнається раптом він розслабленим голосом.

Що? Він мене шукав! Шукав! Я таємно тріумфую. У душі миттєво розливається тепло.

- Треба було в гості зайти, - кажу я, намагаючись підтримувати схожий на його манеру трохи глузливий тон.

- Я заходив. Вас не було, – приголомшує мене Андрій. Говорить він так просто і прямо, що я починаю губитися.

- Ну… Залишив би записку, – кажу я перше, що спадає на думку. Нарешті бачу на його безтурботному обличчі легку спантеличеність. Дозволяю собі щасливо розсміятися. - Я рада, що ти заходив.

Ми знову замовкаємо, дивлячись один на одного.

«Не промовлю більше ні слова!» – твердо вирішую я. Відводжу від нього погляд. Дивлюсь на море. Гра в кішки-мишки тільки починається. Але тепер нехай полює він, а я буду вдавати з себе святу простоту, готову до завоювання. До певного часу, звичайно.

- Пішли купатися, – пропонує Андрій через п'ять хвилин. Я з радістю погоджуюсь. Як же це втомлює - робити байдужий вигляд і чекати ініціативи від чоловіка, коли так і хочеться скоріше до нього притиснутися.

І все ж як же це приємно - промучитися весь вечір у думках про синьоокого юнака, якого втратила з власної дурості, а наступного дня дізнатися, що він мене шукав і заходив за мною, поки мене не було. Це так мило!