23.2

- Скласти тобі компанію? – ковзаючи поглядом по моєму тілу, пропонує Діма. - А то тебе таку ще вкрадуть, - з усмішкою додає він.

- Ні, я якось впораюся, якщо будуть охочі, – холодно відрізаю я і якнайшвидше йду до води, прагнучи позбутися його зухвалого погляду.

Треба ж таке, як одна фраза та один погляд можуть зіпсувати чудовий вечір на морському пляжі. Я плаваю, не відчуваючи приємного оксамиту хвиль. Не озираюсь на берег, щоб не знати, біля кого з дівчат тепер треться мій колишній шкільний коханий. Так дивно – був собі просто симпатичний хлопчик, добрий, скромний, серйозний, принаймні у школі знала його тільки таким. І ось будь ласка – цілий букет пороків із білозубою посмішкою.

Коли я все ж таки повертаюся на берег і укладаюся на свій рушник, Діма безтурботно лежить, засмагає. Аліса та Мілана напружено мовчать. Спека спала, але повітря навколо нас розжарене вже з іншої причини. Найприкріше, що ми з дівчатами і переговорити не можемо – Діма від нас нікуди не відходить. Нам доводиться весь час, що залишився на пляжі, а потім і всю дорогу до будинку натягнуто посміхатися і видавлювати по слову, підтримуючи скупу розмову. Діма, звісно, теж відчуває, що не все гладко, і, здається, частково цим задоволений. Він чекає на подальший розвиток подій, але явно особливо не переживає. Його віра у свою чарівність непохитна. На наші почуття йому начхати, я ж бачу. Приїхав, переміг, а далі хоч потоп.

Зрештою, ми приходимо додому. Діма вирушає в душ, отримавши від Мілани рушник. Щойно за ним зачиняються двері, нас із дівчатами одразу ж прориває.

- Мілано! Діма приїхав до мене, а ти йому не даєш проходу! – вигукує Аліса. Щоки її почервоніли від обурення, але говорить вона тихо.

- А Діма тільки радий старатися, – одразу парирує Мілана. - Він і до тобе позалицятися встиг, і мені підморгнути.

- Дівчатка! - втручаюсь я, теж майже пошепки, але виразно. – А навіщо вам це щастя взагалі потрібне? Що, хіба не видно, що він звичайний бабій? Мені на пляжі теж закидав.

- Якби я знала, що все так буде, я б його взагалі не запрошувала! - Аліса бере косметичку, але відразу ж кидає її на крісло з гулким стуком. - Я б краще сама до нього в Судак поїхала.

Мілана підтискає губи.

- Гаразд, зараз що робити? – питаю я. - Як його видворити звідси? Він що – ще й на вечерю лишиться після всього?

- І взагалі з порожніми руками приїхав, – зауважує Мілана.

- Точно. Хоч би пляшку вина приніс, - додає Аліса, знову піднімаючи косметичку.

Ми втрьох із зневагою дивимося на двері ванної.

- Так, Алісо, ти давай, натякни, нехай сходить за вином. Може, він тоді піде з кінцями? – пропоную я.

Тут шум води затихає, і ми з дівчатами розбігаємося по різних кутках кімнати, вдаючи, що розбираємо пляжні речі.

Красень Діма випархує з душу весь свіжий і запашний від лимонного аромату гелю для душу.

- Дівчата, хто далі в душ? Комусь може спинку потерти? - запитує він.

Нам дивом вдається не заскреготіти зубами. А Діма дивиться на наші суворі обличчя з наївним подивом.

- Дімо, ми поки що вечерю приготуємо, може, сходиш за вином? - вимовляє Аліса, погано приховуючи, що засмучена. Ех, зіпсували ми їй усе рандеву.

Після недовгої паузи Діма каже:

- Ну, як скажете.

Вигляд у нього злегка ображений, ніби він вирішив, що ми, три стерви, поводимося не дуже гостинно. Він натягує футболку і йде, більше не промовивши жодного слова.

Щойно двері за ним зачиняються, ми з дівчатами переглядаємося. Потім швидко переодягаємось – так виходить, що всі троє - у блакитне – і беремося збирати на стіл.

- Щиро сподіваюся, що він більше не з'явиться, - кажу я, нарізуючи вимиті огірки та помідори. - Він думав, ми втрьох будемо його тут обслуговувати?

- Ой, не знаю, - все сумнівається засмучена Аліса, чаклуючи над супом, - Може, він просто намагається всім приділити увагу і не розуміє, як це виглядає збоку?

Мілана зберігає скорботне мовчання. Нашвидкуруч нарізавши ковбасу та сир, вона береться фарбувати нігті у блакитний колір, щоб вони підійшли до її бірюзового топу.

Через двадцять п'ять хвилин ми сидимо за столом над повними тарілками і напружено вслухаємося, чи не залунають кроки на сходах. Але все тихо. Сонце вже хилиться до горизонту, помаранчеві промені м'яко ковзають по підвіконню та висвітлюють наші напружені обличчя.

- Якось некрасиво вийшло. – каже, нарешті, Аліса, торкнувши свою гарненьку біляву голівку. – Виставили голодним за двері.

Мілана зітхає, але мовчить, розглядаючи свій манікюр:

- Слухай, Аліс, та таких, як Діма, не те, що за пляшкою вина треба посилати, а трясти з першої ж секунди.

- І мало що витрусиш. Напевно, він упевнений, що йому за його присутність ще й доплачувати повинні! – обурююся я. – Вічно ми шкодуємо цих мужиків, а інші з них машини та шуби з діамантами вимагають. І, між іншим, одержують. А тут пляшку вина його попросили купити! Та йому соромно повинно бути, що він сам до цього не додумався.

- Тихо, дівчатка! – раптом шипить Мілана.

Я замовкаю, ми дослухаємося. Кроки сходами. А через мить – двері без стуку відчиняються, і Діма зі своєю незмінною посмішкою заходить до кімнати.