22

«Яка ж я молодець, що одягла цей наймодніший сарафан саме сьогодні!» - думаю я, йдучи набережною за руку з принцом. На нас, здається, дивляться усі. Дивляться із захопленням навпіл із заздрістю. Особливо жінки. Ще б пак! Поруч зі мною йде гора м'язів заввишки під два метри. Далеко не кожна може похвалитися хоча б швидкоплинним романом із таким втіленням жіночого ідеалу чоловічої краси.

Синьова очей Андрія сперечається з білизною його посмішки. Зворушлива чемність і тіло, що дме силою, створюють образ найбажанішого кавалера узбережжя. Довершує його цілковита незворушність Андрія стосовно всього, що відбувається навколо. Це мені дуже подобається.

Ми з принцом йдемо набережною за руку з самого пляжу. Дівчата трохи відстали, даючи нам можливість побути вдвох.

- Послухай, годі вже мовчати, – кажу я, вдосталь наситившись своєю тріумфальною ходою. Задираю голову вгору, заглядаю супутникові в обличчя. - Ти ж шукав мене? Чи, може, випадково побачив на пляжі?

- Щось середнє, – озивається Андрій. Чую легке глумління у його словах.

Мене зачепило.

- Знаєш що, студенте? – спалахую я блискавично. - Не знаю, як там у вас, у Полтаві, але в усьому нормальному цивілізованому світі чоловіки, якщо залицяються до жінки, то намагаються її розважити, розговорити, роблять їй компліменти і… - що там вони ще роблять? – намагаюся збагнути я. – Коротше, дуже багато роблять, і аж ніяк не мовчать із сонним виглядом.

- А я хочу тебе послухати, - відповідає Андрій. У його тоні чую покровительські нотки. Це дратує мене ще більше, але й підкорює. Як будь-яка свідома жінка, я тану перед урівноваженими та впевненими у собі чоловіками. Андрій здається мені саме таким.

Але ж я на 11 років старша! Я б, може, й рада була помінятись із ним ролями. Нехай він буде зрілим чоловіком, а я – безпосереднім милим дівчиськом. Але що, якщо за його зовнішньою самовпевненістю нічого вартого не стоїть? Що, якщо я, довірившись оманливому враженню, опинюся в дурепах і одного разу вранці дивитимуся цьому принцу вслід так само, як дивилася вслід Вадиму після його слів - «бувай, мала, я зателефоную»?

Через непроханий спогад мене починає бити нервове тремтіння. Я різко зупиняюся.

- Все ясно. Тобі, бачу, все одно, – кидаю я Андрію і висмикую свою руку. - Можеш далі мене не проводжати.

Встигаю помітити обурення в синіх очах, але відразу повертаюся до подруг:

- Дівчата, може, заскочимо на ринок, фруктів купимо?

Аліса відразу підхоплює:

- Так, йдемо. І кефірчика треба купити.

- Так а Андрій що? - запитує Мілана, поглядаючи мені за спину. Але я не обертаюсь.

- Андрій сам не розуміє, чого йому треба, – голосно повідомляю я. - Ходімо. - І пихато починаю крокувати у бік вулиці, що веде до ринку. Навіть не озираючись. Чую, що дівчата, повільно, йдуть за мною. Я навіть не зупиняюся біля наметів із брязкальцями. Стрімко йду, сяючи своїм салатовим сарафаном, вся в очікуванні - що ж зробить принц. За кілька хвилин чую голос Міланки:

- Лере, можеш не бігти, Андрій все одно за нами не йде.

Я недовірливо обертаюся. Залита сонцем вулиця порожня, не рахуючи двох юних дівчаток у смішних капелюхах, які приміряють босоніжки в одному з наметів.

- От і чудово! - розгнівано кажу я, намагаючись приховати своє розчарування. - Терпіти не можу сонних нерішучих мух.

За свій мимовільний спалах докоряю собі всю дорогу до ринку. Тільки зраділа, що знайшла серйозного, впевненого в собі чоловіка, і одразу сама все зіпсувала. Немов помста, саме тепер на мене раптом накочують спогади про вчорашні повільні наполегливі поцілунки Андрія.

От же ж дурепа!

Після походу на ринок ми з дівчатами перечікуємо полуденну спеку в нашому тінистому голубнику, поїдаючи свіжий інжир і кримські зелені яблука.

- Зараз би ще полуниці з льодом, як у тій пісеньці нашої юності, пам'ятаєш, Мілаш? - говорю я, знову мимоволі зітхаючи про свою дурну поведінку на набережній.

Міланка з посмішкою киває.

Раптом до кімнати забігає Аліса, тримаючи в руці мобільний і посміхаючись.

- Пам'ятаєте, я вам про Діму розповідала? Ну, того, з яким у клубі познайомилася два тижні тому?

Я не пам'ятаю, а Міланка киває.

- Ми тоді в клубі з ним розбалакались, - продовжує Аліса, йдучи у ванну мити чергову порцію інжиру, - і він сказав, що буде в Криму в ті ж самі дні, що й ми. Щоправда, у Судаку.

- Так це тут, поряд, - вставляє Міланка, догризаючи яблуко.

- Еге ж. Тож він сьогодні приїде до нас у гості. Думаю, сходимо разом на пляж, а там подивимося, – радісно тараторить Аліска і, поставивши перед нами вимитий інжир, біжить до шафи.

- Ууу, - я багатозначно киваю головою. - Отже, Мілаша, де ми сьогодні з тобою ночуватимемо? Здається, комусь знадобиться затишне гніздечко до ранку.

- Ні, нехай їдуть у Судак, – відрізає Міланка.

Новина про приїзд чоловіка всіх нас одразу приводить у тонус. Я навіть забуваю про ситуацію з Андрієм. Ми з подругами раптом усвідомлюємо, який у нас панує безлад. Всі наші раніше одягнені вбрання валяються то тут, то там, численні пари взуття займають весь простір біля дверей. Прикуплені сувеніри розкидані у пакетах на стільцях. Загалом, виходить картина, неприпустима для оселі трьох симпатичних дівчат.

Нашвидкуруч склавши свої речі, я кричу:

- Так, давайте, розкладайте своє добро по місцях, а я підмітатиму. Хто миє підлогу?

Через дві години все прибрано, обід готовий, ми гарно одягнені та нафарбовані. Аліса спускається у двір і виходить за ворота зустрічати гостя, а ми з Міланкою все думаємо, які б пози прийняти, щоб заінтригувати загадкового Діму прямо з порога.

Нарешті, на сходах чуються кроки, і весело дзюркотить голосок Аліси.

- А ось і наші апартаменти! - з цими словами вона відчиняє двері і пропускає вперед Діму.

Високий атлетично складений блондин входить та зупиняється. Спершу оглядає кімнату, потім затримує погляд на нас із Міланкою. Я з подивом вдивляюся у великі, блакитні, дуже знайомі очі.