21

Перед очима золоте марево розпеченого неба і блідо-блакитні хвилі, що вигоріли на сонці. Так спекотно, що неможливо віддатись якимсь думкам і спокійно позасмагати. Напевно, вся справа в глобальному потеплінні, думаю я. Сонце стало якимось божевільним. О восьмій ранку вже починає припікати так, що хочеться бігти ховатися.

Я бігаю купатися кожні десять, а потім і п'ять хвилин. Але як тільки краплі випаровуються з мого красивого, стрункого - весь час собі це повторюю - тіла, мені відразу стає погано. Лежачи на омріяному морському пляжі, я мимоволі бажаю опинитися десь у гірській ущелині, на соковитій зеленій галявині поряд з крижаним кам'янистим струмком.

- Народ, може, купимо парасольку? - пропоную я мляво.

- Однієї на всіх не вистачить, – озивається Мілана, жмурячись. – А коштує недешево.

- І тягати її за собою якось не хочеться, – додає Аліса. – От якби у нас були чоловіки…

Ну звісно ж. Знову проблема в тому, що нема чоловіків. І чим інші їх пригодовують?

Рятуватися доводиться пульверизаторами з водою, які подруги ховають від перегріву у яскравих пляжних сумках. Ми раз у раз діловито себе обприскуємо тією все одно вже теплою водичкою. Але користі від цих маніпуляцій все одно мало. Хоча приємно розпорошувати на себе воду, приймаючи в цей момент витончену позу – почуваєшся прямо Сінді Кроуфорд на пляжній фотозйомці.

- Піду знову купатися, – заявляю я, намагаючись вдавати, що кайфую від спеки. - Хто зі мною?

Але подруги лише хитають головами.

- Як хочете.

Іду до води. І вже вкотре за сьогодні таємно окидаю довгим поглядом пляж. Андрія так само немає. Дивно. Ну й трохи сумно. Я, звичайно, не збиралася ні на що сподіватися, але вчорашні довгі поцілунки і пильний погляд його синіх очей говорили про інтерес явно не на один вечір.

А може, він уже поїхав? Може, вчора він був у Коктебелі останню ніч? Я й не подумала про це спитати. Справді, от дурна. Курортні романи ж варто починати, лише звіривши з потенційним залицяльником графіки відпусток.

Втративши надію відшукати серед пляжників високу атлетичну фігуру мого принца, я заходжу у воду, милуюсь відблисками сонця на поверхні невеликих прозорих хвиль. Море приємно остуджує шкіру прохолодою, що зберігається в його лагідних надрах. Я пірнаю і пливу в саму безодню. Там ще холодніше. Так добре!

Я хлюпаюся, пірнаю і плаваю, поки зовсім не вибиваюся з сил. Перед тим, як вийти з води, трохи зволікаю, задивившись на зграйки блискучих рибок. Справжнє задоволення спостерігати за цією мерехтливою у воді жменькою блискіток.

Раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Звичайно, я не верчу головою на всі боки, щоб дізнатися, кому зобов'язана. Але відразу непомітно вирівнюю спину, втягую живіт, роблю миле захоплене обличчя. Воджу руками хвилями, стоячи у воді по стегна. Повертаюся до сонця так, щоб краплі води на моїх віях блищали, а сама при цьому вишукано мружуся, продовжуючи стежити за рибками. І весь цей час мене солодко мучить питання – як же виглядає той, хто не зводить з мене очей? От смішно, якщо це пузатий лисий дядечко передпенсійного віку, а я тут вправляюся в спокушанні, навіть не знаючи, кого, власне, намагаюся спокусити.

Але раптом мені пощастило? На пляжі повно симпатичних чоловіків. Швидше за все, хтось із них теж пішов викупатися і тепер вражений моєю красою настільки, що, не соромлячись, вирячився на мене ось уже з цілу хвилину.

Нарешті, вдосталь награвшись із уявними варіантами та очікуваннями, я наважуюсь порівняти їх із реальністю. Повертаюся до берега і кидаю погляд на того, хто так безцеремонно мене роздивляється.

- О… Привіт! - розгублено посміхаюся я.

За кілька метрів від мене, у воді, на величезному надувному матраці лежить сам Андрій власною персоною. Звісно що у одних плавках. Він спостерігає за мною з лінивою напівусмішкою. Його очі на тлі моря здаються аквамариновими. Голі плечі – просто величезні.

- Привіт, - відповідає він без усілякого хвилювання і далі просто мовчки дивиться.

- Плаваєш? - запитую я, щоб хоч щось сказати.

- Так, - протягує він. Опускає руку у воду, щоб не дати матрацу повернутись під натиском хвиль.

- Зрозуміло.

Повисає мовчанка. Андрій так само лежить і сонно дивиться на мене, погойдуючись на хвилях на своєму безрозмірному водяному ложі. А я почуваюся досить безглуздо. Моєї вчорашньої грайливості й слід пропав - при яскравому світлі сонця завжди все зовсім не так, як при світлі місяця. Якось зовсім не знаю, що йому ще сказати. І Андрій явно не має наміру намагатись підтримувати розмову. Мені здається, що він взагалі ось-ось засне. Еге ж, дуже романтична зустріч…

- Ну гаразд, – кидаю я, відвертаюсь і йду до берега, не озираючись.

Навіть не можу передати свого стану. Адже ясно, мов білий день, що він тут невипадково. Що він шукав мене. Плив, напевно, вздовж усіх пляжів і виглядав. Зрештою знайшов. І тепер ось таке мляве привітання…

У голові відразу виникає непрохана відповідь: він просто побачив тебе при світлі сонця, побачив усі твої тридцять років і прикинувся сонним, щоб приховати своє розчарування.

«Ні! – стверджую я собі. - Він же сказав, що вік йому не важливий».

«Мало, що він там сказав. Чоловіки люблять очима. І люблять молоденьких».

«А я й так молоденька! Так що стули пельку!» - ледь не кричу я вголос, щоб заглушити цей непроханий внутрішній голос закомплексованої невдахи. Ні, я ж вирішила, з цими комплексами покінчено! У мене – нове життя.

Я вже підходжу до подруг, які майже розтанули на сонці, але зупиняюся.

«Ну ні, - спалахує в мені самолюбство, - я вже не в тому віці, щоб грати в мовчанку. Піду і вимагатиму від цього принца або визнання у гарячій симпатії, або вичерпних пояснень щодо його похмурої поведінки».

Яке ж моє радісне здивування, коли я, повернувшись назад, бачу, що мій принц причалює до берега. Його гарне величезне тіло граційно зісковзує з матраца у воду. Через мить Андрій, весь у сяючих краплях води, виходить на берег, мов казковий богатир.