20

Будильник дзвонить рівно о шостій ранку. О 6.02 я вже вмиваюся, о 6.05 панічно пакую свій пляжний рюкзак. Дівчата поспішають ще більше за мене. Ми так хочемо насолодитися тихим дивом кримського раннього ранку.

Після кави в прикуску з привезеними ще з Києва вафельками, ми швиденько одягаємось і вискакуємо за двері, наче спізнюємося на літак.

- Я закрию, а ви спускайтесь! – квапить Аліса. Ми з Міланкою зі сміхом тарабанимо вниз сходами, одна одну підштовхуючи.

О 6.45 ми дістаємося зеленої алеї, що веде до набережної. У повітрі розлитий аромат хвої, що походить від кримських сосен. Сонце м'яко золотить верхівки дерев. Вдалині проглядає ніжна блакить моря.

- Чи відчуваєте цей запах? – я втягую повітря, намагаючись наповнити легені цілющим ароматом. - Люблю Крим. Люблю ці сосни. І нікого навколо - нарешті! - від радості я стрибаю на місці, притримуючи рукою свій кислотно-лимонно-салатовий сарафан з абстрактним чорним принтом. Коротенький, без лінії талії, затягнутий шнуром у шиї. Це моя наймодніша річ у багажі. Само собою, одягла я його саме цього ранку невипадково. Нема чого приховувати - я все ж таки сподіваюся на зустріч із вчорашнім принцем.

- Давай швидше. Там зараз усі місця займуть! – підганяє мене Мілана. Аліса крокує вже за кілька кроків попереду.

- Та що, місця на пляжі нам не вистачить, чи що? Краще подивіться, як гарно! Роса, бачите? Переливається всіма кольорами веселки! - я зупиняюся і дивлюся на краплі, що іскряться під ногами, але подруги, не звернувши на мене уваги, йдуть далі. З досадою відходжу від газону і біжу їх наздоганяти.

Я намагаюся всіма фібрами душі вбирати привабливість чистоти і свіжості, що ширяє навколо. Милуватися насиченими фарбами навколишньої зелені, розглядати мальовничі околиці. Але мені весь час доводиться відриватися від цього приємного заняття, щоб розглянути, де йдуть Аліса з Міланою, а потім наздогнати їх. Мініатюрні фігурки подруг у світлих легких сарафанах весь час вислизають, варто мені десь затриматись хоча б на мить. Через це я нервуюся, і насолодитися красою ніяк не виходить.

- Ну все, годі! - вирішую я нарешті і войовничо зупиняюся, дивлячись услід подругам, що віддаляються. Дуже швидко я втрачаю їх з поля зору. Що ж, це й накраще. Принадність світанку можна відчути повною мірою лише поодинці. Або з коханим поруч. За дивним збігом, це спадає мені на думку саме тоді, коли я підходжу до місця, де вчора мене знайшов у кущах синьоокий юнак.

Підходжу до білої плити, захованої з незрозумілою метою у чагарниках. Сідаю на неї. Згадую вчорашній вечір. Широку усмішку Андрія, його відкритий погляд. На душі стає приємно.

- От дурненька, - думаю я весело. – Вчора мені все здавалося банальним та нудним. А тепер... чарівним.

Умиротворено сиджу і розглядаю навколишній світ. Листя, гілки, між ними мерехтливе море, смуги сонячних променів на стежці. Вдихаю тепле, ще не спекотне повітря. Проводжу рукою по травичці. На пальцях залишаються бусинки роси. З усмішкою вмиваюся нею. Ну й диво! Ще ніколи не вмивалася росою.

Я ще довго блукаю серед ранкової краси. Якимись доріжками, повз якісь дворики, вілли, готелі, палісадники. Знаходжу старовинний фонтан у формі ажурної лілії, клумбу з блакитними трояндами, дерев’яний будинок з різьбленими віконницями. Скільки всього приховано тут, у цих непримітних звивистих вуличках, що розходяться від Коктебельської набережної в різні боки. В мені прокидається спрага нових відкриттів, подорожей. Якби я була відчайдушнішою, закинула б рюкзак зі спальником за плечі і вирушила в піший похід кримським узбережжям, цими дивовижними містечками, в яких таїться стільки див і краси.

Так, добре було б.

Не поспішаючи, йду потроху в напрямку нашого учорашнього пляжу. Вдивляюсь у все навколо, щоб не проґавити нічого незвичайного. До списку моїх відкриттів додається прикрашений глиняними горщиками плетений паркан, дві пишні пальми-близнючки, кафе, оформлене у вигляді вітрильника, сонний хлопець з різнокольоровими кісками, набряклі бутони магнолій, з яких вже виглядають ніжні білі пелюстки, шматочки скла, розсипані колись давно та втоптані в землю, через що тепер утворили щось на кшталт скляної блискучої мозаїки.

Світ сяє всім різноманіттям фарб, варто тільки уважніше придивитися - і обов'язково натрапиш на якесь маленьке диво.

Сонце піднімається все вище, стає спекотно. Я сідаю на лаву зі стертою від часу фарбою. Ніжки та спинка лави ковані, витончені. Ще одне моє коктебельське відкриття. Звідси видно шматочок моря і кілька різнокольорових будинків, що здаються в оренду.

Тиша та спокій.

Сповнена враженнями, емоціями та навколишньою красою, я сиджу, не рухаючись, боячись порушити це відчуття повної гармонії. Нарешті здійснився мій ідеальний кримський ранок. І я щаслива.

Періодично дзвонить то Аліса, то Мілана. Я не відповідаю. Нехай похвилюються, якщо кинули мене. Хоча я їм за це вдячна. Насолода красою природи неможлива, якщо доводиться розмовляти з кимось про те, про се, кудись поспішати. Вся краса світу відкривається, тільки коли людина лишається з ним насамоті.