19

- Як ти гадаєш, я ще його побачу? – питаю я Міланку, коли ми, вже прийнявши душ, влаштовуємось на балконі, щоб попити чаю. Аліса заснула ще до нашого приходу.

Я сідаю на пластиковий стілець, накритий висохлим рушником. Дивлюсь крізь зарості винограду, що обвив балкон, на небо. Воно все у зірках. - Подумати тільки, Мілаш, років десять тому ми дивилися на це саме небо, але тоді ми були такими чистими, такими наївними. Весь світ чекав десь попереду, вірилося у мрії. Вірилося у справжнє кохання. І навіть в те, що в коханні можна легко обійтися без сексу, – я трохи сумно посміхаюсь і зітхаю. - Мені так соромно. Порівняно з цим чистим юнаком я просто цинічний монстр. Де поділася та добра і наївна дівчинка, якою я була?

Подруга теж зітхає, кутаючись у легкий золотистий халатик з атласу.

- Я сама весь час думаю, куди все пішло? – каже вона тихо. - Куди поділися всі люди, які мене оточували? Що означали всі ті зустрічі та стосунки? Навіщо все було, якщо нічого не залишилося? - Міланка задумливо намотує на палець вологе пасмо свого розкішного волосся. - По суті, в моєму житті зараз немає нікого, окрім Артема. Але й Артема до ладу немає.

Я відпиваю трохи чаю.

- У вас просто стосунки на відстані. Це завжди якось незрозуміло. Тому тут треба бути рішучішою. Їхати до нього, чи кликати до себе, – я ставлю чашку, вона брязкає по блюдцю.

- Я й покликала. Принаймні відвідати мене тут, у Коктебелі, - з досадою зізнається Мілана. – І як завжди – стандартна відповідь: не можу, робота, якось іншим разом.

- Еге ж…

Якийсь час ми мовчимо. Зірки на небі починають тьмяніти, прохолода посилюється. Перед світанком завжди найхолодніший час. Я чую чиїсь кроки на вулиці, підводжусь і видивляюся на дорогу через перила. По освітленому місяцем асфальту неспішним кроком йде парочка. Хлопець обіймає дівчину за талію, щось їй каже. Чується приглушений дівочий сміх. Раптом вони зупиняються. Хлопець цілує супутницю прямо посеред траси.

- Хочу на її місце! - киваю я. Мілана стає поряд зі мною. Удвох ми дивимося, як парочка віддаляється, іноді зупиняючись для чергового поцілунку. – От скажи, невже все це – тільки для двадцятирічних та молодших? От я стою, дивлюся і заздрю. Але якби я опинилася на її місці – чи не було б мені нудно? Мерзнути в тоненькій спідниці, слухати дурні компліменти, хихикати, щоразу робити захоплений і сором'язливий вигляд, щойно він надумає знову стати, як укопаний, щоб повправлятися в поцілунках… Я вже безнадійна, правда?

Мілана з розумінням посміхається.

- Андрію дев'ятнадцять років, - повідомляю я нарешті, продовжуючи дивитися на Міланку. Чекаю на її справедливі глузування.

- Яка різниця, скільки йому років, якщо ви подобаєтесь одне одному. Виглядаєте ви разом просто шалено, – великодушно каже вона. Повертається до дверей, але, обернувшись, додає: - Я навіть по-доброму заздрю.

- Він не взяв у мене номера телефону і ми ні про що не домовилися, – зітхаю я. Іду слідом за Міланою, по дорозі беру зі столу наші порожні чашки.

- Зате він знає, якою дорогою ми ходимо пляж і де живемо, – зауважує подруга. Раптом вона забирає у мене чашки. - Я помию.

З вдячним виглядом я віддаю їй чашки, потім заходжу в кімнату, щільно прикриваю двері на балкон. Щось справді прохолодно. І зараз я зовсім не проти притиснутися навіть до дуже молодого, але гарячого і сильного чоловічого тіла.

Лягаю на свою половину ліжка, дивлюся в стелю. Згадую серйозні очі свого нового знайомого. Мені досі соромно за своє безглузде запитання «ти що, не хочеш сексу?» Гірко усвідомлювати, що мені вже не стати такою чистою та наївною, як цей хлопець.

На жаль, я подорослішала. Тридцятиріччя все одно наклало свій відбиток. До цієї круглої дати я ще могла прикидатися наївною дурепкою. А тепер не можу. Тепер доведеться відверто бути цинічним стервом, щоб самій собі не здаватися смішною.

Ох і морок.

Засинаю я з невтішною думкою про те, що, швидше за все, Андрія я більше не побачу.