18.3

Через декілька хвилин нам стає спекотно. Я не впевнена, чи дуже мені подобаються поцілунки цього знайомого незнайомця. Не скажу, що тону в блаженстві. Все зовсім не так, як було з Вадимом. Тоді, у клубі у Сумах, нас оточувала музика, темрява, була та особлива чарівна атмосфера повільного танцю. Тому, мабуть, і здавалося все таким чудовим. А зараз все було якось надто банально, надто передбачувано. Познайомились на набережній, пройшлися, посиділи на пляжі, випили вина й почали цілуватися. Мене такий розвиток подій уже не вражає. Мені вже потрібно від знайомства із чоловіком набагато більше. І слів, і вчинків.

Але поцілунок наш триває. Я відчуваю, як в мені починає спалахувати непроханий вогонь. А цинічні домисли кудись відпливають.

- Гей, народе, щось холоднішає! – чую я голос Мілани. Вони з Віталіком сидять за кілька метрів від нас і, здається, там теж мав місце поцілунок. - Та й хтось завтра раніше на пляж хотів піти? - нетерпляче нагадує подруга. Я одразу все розумію - вона втомилася від Віталіка і хоче якнайшвидше втекти.

- Так, це я мріяла прокинутися завтра на світанку, – відгукуюсь я. Андрій погладжує мою талію. - Але так не хочеться йти, – я кидаю на супутника запитальний погляд. Нехай він вирішує, чи буде сьогодні між нами щось ще, чи ні. Бо я дівчинка доросла, вільна, і, як виявилося, пристрастна – спалахую від найменшої іскри. А ще поруч море. Така атмосфера, що просто змушує поводитись занадто легковажно.

Але Андрій дивиться на мене з незрозумілим виразом, більше схожим на вичікування. Може, боїться мене злякати?

- Думаю, ще хвилин десять посидимо і підемо, – говорю я нарешті. – Віталіку, зігрій дівчину, не мені ж тебе цьому вчити.

Віталік одразу обіймає Мілану, я чую її трохи награне хихикання.

Знову дивлюся на Андрія. Все ж таки мені хочеться зрозуміти, що ву нього в думках.

- Отже, що, підемо спати по домівках? - запитую я його з наївним виглядом. На подив, бачу по супутнику, що він миттєво напружився та якось збентежився. Одразу ж поспішно кажу перше, що спадає мені на думку:

- Слухай, а якого кольору в тебе очі? Погано просто видно.

- Сині, – вимовляє він за мить.

Він так само дивно дивиться на мене, але мені вже набридло намагатися розгадати цей погляд. Ми ж на морі. Тут все має бути просто і легко. Хочу невимушеності, флірту, дотепних перепалок, грайливих глузувань і пристрасті. Більше нічого. Жодних банальних серйозностей та серйозних банальностей.

- Чудово, – відгукуюсь я про його очі. – Я б собі теж сині хотіла. А в мене карі.

- У тебе дуже гарні очі, – одразу повідомляє Андрій, всім виглядом старанно показуючи, що не жартує.

Як мило.

Я посміхаюся. Приховуючи розчарування. Питаю, намагаючись, щоб в голосі мої емоції не відобразились:

- Ну добре. Проведеш мене додому?

Я й досі сиджу в нього на колінах і, правду кажучи, йти мені нікуди не хочеться. Але й дурниці про гарні очі слухати зараз я не в змозі. Я це давно переросла.

Андрій явно у безвиході. Він бачить у моїх очах вогонь у відповідь, який я анітрохи не приховую. Але я попросила провести мене додому, давши зрозуміти, що вечір закінчено.

То що, зробить він щось рішуче, чи ні?

Ще кілька миттєвостей чекаю, але дарма.

Андрій цілує мене милим прощальним поцілунком. Заглядає у вічі, але вже без будь-якої надії.

Мілана з Віталіком уже піднялися і вирушили на набережну, гукнувши нас. Я ще мить дивлюся на Андрія, щоб запам’ятати його таке гарне обличчя. Стримую розчароване зітхання.

- Ходімо? – питаю я.

- Так, - каже він і збирається вже встати.

Але тут я, не витримавши всієї цієї прісності, легенько вдаряю його в груди.

- Послухай, я не розумію – ти що, не хочеш зі мною сексу? – питаю я просто його в лоба.

І знову бачу цей збентежений і серйозний погляд. А слова хлопця зовсім мене дивують.

- Я не вважаю, що це є обов'язковим для стосунків. - каже він, послабивши обійми і спокійно дивлячись на мене.

- Е-е-е, що? - я зовсім спантеличена. - Знаєш, востаннє я чула щось подібне ще в школі, - промовляю я. Аж раптом у мене всередині все холодніє. Я пильно вдивляюся у звернене до мене таке наївне обличчя. - Стривай, а скільки тобі років?

- Дев'ятнадцять, - з гідністю відповідає Андрій.

- С-с-скільки? – я завмираю на місці. Дивлюся на нього, досі не вірячи. Да не може цього бути! Він же виглядає років на 25, не менше!

Ні, він, схоже, не жартує.

Я підводжу очі до неба з промовистим зітханням. Це що, якась кара? Вперше за шість років я вирішила дати собі свободу вплутуватися в любовні авантюри, всіляко виявляти свою чуттєвість і вправлятися в спокусі. Але одного за іншим зустрічаю нетямущих вчорашніх підлітків, яких підкорити можна самою лише сміливістю. А з них що мені взяти окрім їхніх прекрасних молодих тіл?

Ось у цьому ми, зрілі жінки, докорінно відрізняємося від зрілих чоловіків. Для них з роками стає все важливіше отримати якомога молодшу дівчину з красивою фігурою і пружною шкірою. Нам же, чим старшими і досвідченішими ми стаємо, для задоволення стає необхідно, щоб чоловік приваблював нас інтелектом, вогником, нестандартністю. Щоб він кидав виклик, і водночас прагнув підкорити. Ми прагнемо хитромудрих складнощів, дорослої, спокусливої гри в кішки-мишки. А ще – якомога більш нестандартного флірту та вправного сексу. А просто так, банально та зрозуміло, вже не цікаво.

Ех, хоч смійся, хоч плач.

- Дев'ятнадцять, кажеш? – я набираю повітря, дивлячись на юнака зі скептичною посмішкою.Бо знаю – зараз наше побачення, і взагалі знайомство, різко завершиться. – А знаєш, скільки мені?

Андрій спокійно витримує мій погляд.

- Для мене це не важливо, – каже він твердо. - Ти мені подобаєшся.

Сказано останні три слова так, ніби він видав мені страшний секрет і тепер чекає, що його за це вразить блискавка. Але водночас Андрій не відводить очі. Я так добре їх зараз бачу. Вони й справді сині. Така рідкість.