18.2

Ніч... Ніч іде. У серці тепло, на губах посмішкаа, і так добре.

На зворотному шляху вздовж набережної Андрій бере мене за руку. У нього така міцна тепла долоня. І її дотик настільки ж хвилюючий, як і безневинний. Йти вздовж берега моря з високим красивим чоловіком, коли він тримає тебе за руку – це просто одна з моїх найзаповітніших мрій. І в такий важливий для мене переломний період життя вона взяла і стала дійсністю.

Мимоволі починаю роздумувати про те, як поводитися далі зі своїм несподіваним приємним супутником. А саме – наскільки далеко я сьогодні готова дати йому зайти. Міланка, що йде з Віталіком попереду нас, обертається, заводить невимушену розмову, а за кілька хвилин уводить мене пошептатися.

- Лерчик, які у вас плани? Я так бачу, що далекоглядні?

У її голосі вловлюю прикрість. Схоже, Віталік їй не так уже й сподобався.

- Настільки далеко, наскільки Андрій захоче, - відповідаю з усмішкою. - Але поки він лише ніжно тримає мене за руку, тож…

- Ну, як то кажуть, ще не вечір, – каже подружка та зітхає. - А в мене, мабуть, кавалера краще сьогодні вже не передбачається.

Я дивлюся на хлопців, що йдуть попереду. На тлі високого статного Андрія худенький юркий Віталік надто явно програє.

- Та годі тобі, Віталік дуже... Милий. І очі в нього гарні. Здається, зелені, – говорю я з підвищеним ентузіазмом.

Міланка киває з посмішкою, яка говорить: «мене не проведеш».

Молоді люди зупиняються і чекають на нас.

- Дівчата, пропонуємо взяти ще вина та посидіти на пляжі, – каже Андрій. Він дивиться лише на мене.

- Із задоволенням! – одразу погоджуюсь я. – І ще шоколадку треба взяти обов'язково!

На центральному, освітленому вогнями Набережної пляжі сидить чимало парачок. Ми вчотирьох влаштовуємося майже біля самої води. Я сідаю, але одразу ж встаю.

- Каміння холодне, – оголошую я. Андрій сідає, витягає свої довгі ноги і плескає по своїх колінах, пропонуючи мені сісти на них. Я охоче приймаю пропозицію. Як же класно, що мій принц високий і сильний, і мені не треба здригатися при думці, що я своєю не зовсім модельною вагою віддавлю йому ноги.

Після розмов про те про це впереміш зі сміхом і тостами Мілана з Віталіком відсідають подалі.

Мабуть, настав час поговорити про щось більш потаємне, думаю я, поглядаючи на гарне обличчя супутника. Мені досі ніяково за свій зовнішній вигляд. Ніяк не можу позбутися думки, що виглядаю зараз негідною уваги такого красеня. Тому, попри свою невпевненість, кажу все, що спаде на думку. Тим більше, вино знову розв'язує мені язика.

- Отже, Андрію, – багатозначно починаю я, заглядаючи у його очі. Він дивиться тепло і вичікувально. – Розкажи мені, чи є у тебе дівчина?

Він хитає головою.

- Ні.

- Ну, звичайно, само собою, - недовірливо киваю я. Не втримуюсь від спокуси глянути на його губи, потім повільно переводжу погляд знову на очі. Андрій одразу починає крутитися, наче йому там вже щось десь тисне, а я ледве стримую посмішку. - То як її звуть?

Він посміхається.

- Я ж сказав, у мене нема дівчини.

- Добре. Я поставлю питання по-іншому, - млосно тягну я, практикуючи на Андрії п'янкий погляд з-під напівопущених вій. - Коли в тебе востаннє був секс?

Задавши це питання, я майже одразу починаю про це жалкувати. Тепер хлопець точно вирішить, що спіймав надто легку здобич. Але Андрій виглядає розгубленим і на мить відводить очі.

- Ой, я поставила нескромне запитання? – ховаю я своє збентеження за усмішкою. - Можеш не відповідати.

Справді, відповідати не треба. Головне, я задала інтимний тон розмові. Почала гру в спокусливі хованки. Далі – його крок.

Андрій зволікає, розглядаючи, здається, моє волосся. Я дивлюсь на море, слухаю шум хвиль. Схоже, відповіді на провокаційне питання я так і не дочекаюся.

- А ти з кимось зустрічаєшся? – за кілька хвилин питає принц.

- Ммм, а як ти думаєш? – навмисно йду я від відповіді.

Андрій зітхає.

- Думаю, що ні, якщо ти сидиш у мене на колінах.

Проникливий погляд, серйозний тон. Я раптом почуваюся присоромленою. Це мені хочеться в свій кризовий період пограти в любов і завести курортний роман, що ні до чого не зобов'язує. Але що, якщо цей випадковий дуже симпатичний знайомий насправді серйозний хлопець і в такі ігри не грає?

- Тут ти абсолютно правий, - капітулюю я, і все ж таки вирішую і далі дотримуватися легкого грайливого тону. – Отже, ми обидва вільні. Що ж нам із цим робити? - я запитливо дивлюся на нього і ніби випадково спираюсь боком на його груди. Він одразу обіймає мене за талію. Просто та відверто дивиться на мої губи. Повільно, нахилившись, мить дивиться мені в очі і цілує.

- Гарна відповідь, - кажу я після недовгого, боязкого поцілунку.

Андрій мовчить. Дивиться у мої очі, ніби намагається в них щось відшукати. А я ніяк не можу зрозуміти причину його раптової тотальної серйозності. Помічаю ще дещо. Таємний вогонь у його очах. Мені, дівчині, якій уже стукнуло тридцять, так легко розгадати це полум'я і зрозуміти, що воно означає. Справді, жарти тут не доречні. Заплющивши очі, я сама його цілую.