18

- Привіт, я Андрій, – каже принц. Він зупиняється за кілька кроків від нас. На його привітному обличчі нерішучість.

- Привіт, Андрію, - промовляю я весело, наче ми вже давно знайомі.

- До вас можна? Ви не проти? – цікавиться він чемно приємним низьким голосом. О, відмічаю я, оце вже не хлопчик, це вже досить дорослий хлопець. Інтерес в мені зростає. І навряд чи справа у вині.

- Особисто я – не проти, – плескаю я віями. - Міланко, що скажеш?

- Абсолютно. Вино будеш? – одразу вмикається подруга. Так-та-а-ак….

Андрій підходить ще ближче. Я розглядаю його сорочку. Її можна навіть назвати вишуканою - вона майстерно виткана з білого льону. Ідеально поєднується зі світлими джинсами та розкритими великими очима свого господаря.

- Сідай, – я киваю на вільне місце на плиті. - Хоча, звичайно, ризикуєш вимазати свої джинси. Ти теж із Полтави? - запитую я, намагаючись не подавати виду, що вже його цими гарними очами підкорена.

Андрій без вагань сідає поруч і кидає на мене пильний погляд.

- Так, теж із Полтави, – повідомляє він трохи поблажливим тоном. - Але зараз живу у Києві.

Я підпираю руками підборіддя, щоб не відвисла щелепа. Невже це справді доля? Стримуючи сміх, закидаю голову назад і видивляюсь у гілках сосни златокудрого амура, який, цілком можливо, вже приготував для мене стрілу. А може, вже й запустив…

- Ну, тоді викладай, що ви вдвох робите тут так пізно в кущах? – питаю я, щосили стріляючи очима.

Андрій сміється приємним сміхом, погляд його очей теплішає. І в цей момент я розумію, що все вирішено наперед. У нас із ним щось точно буде, і ні він, ні я не відвертимось.

Через півгодини балачок з домішками флірту вино закінчується, і всіх нас починає тягнути на подвиги. Я відволікаюся від Андрія, повертаюся до другої парочки. Так, Міланці не залишилося нічого іншого, крім як випробовувати свої жіночі штучки на усміхненому Віталіку.

- Мілаша, ну що, ти готова?

- Еее, до чого? - з посмішкою виглядає вона з-за плеча свого кавалера.

- Як це до чого? Ти що! А як же дикі танці? Забула? - я зі сміхом обертаюся до Андрія, глянувши мимохідь на його засмаглу руку. – У нас зараз розпочнеться турнір з танців. Ви з нами?

- Звичайно, - відповідає Андрій, переглянувшись з Віталіком.

- Чудово. Побігли тоді, доки там усе не закрилося!

Немає нічого прекраснішого за літню кримську ніч, коли дві симпатичні молоді жінки і двоє симпатичних молодих чоловіків тільки-но зустрілися, але вже подобаються одне одному і вирушають на довгу веселу прогулянку нічною набережною. А до світанку ще далеко, і попереду так багато пригод.

- Хлопці, тільки пообіцяйте, що ви теж танцюватимете! - веселюсь я, розмахуючи своїми кісками.

- Здається, Віталік уже почав! – сміється у відповідь Мілана.

Віталік і справді починає йти якимись зигзагами, підбиваючи і нас повторювати за ним. У результаті всі ми так йдемо і ледь не падаємо. Звісно, у якусь мить Андрій підхоплює мене за лікоть, і я відчуваю, яка міцна у нього рука. А ще мені так приємно знаходитись поруч з таким височенним красенем – він вищий за мене щонайменше на голову, а для мене з моїми 170 см зросту це взагалі рідкість.

Коли, нарешті, ми дістаємося майданчика з танцювальним атракціоном, сил сміятися вже немає. Доля нам усміхається - майданчик досі відкритий, а людей - нікого.

- Нам пощастило, немає глядачів! – вигукую я. – Тож можна сміливо стрибати абияк. Андрію, купиш мені жетони?

Мій казковий герой покірно йде платити, за що я йому подумки ставлю великий плюс. Щедрі чоловіки – така ж сама рідкість, як симпатичні неодружені.

І ось я підходжу до мерехтливого в темряві автомата, кидаю жетон у щілину, і екран переді мною спалахує різнокольоровими лампочками.

«Вибери пісню!» – пише мені електронна іграшка. Відчуваю, як душу охоплює всеосяжне дитяче щастя.

Я довго перебираю варіанти пісень, насолоджуючись своєю владою і тим, що ніхто не підганяє мене в ухваленні рішення. Мої ноги нетерпляче тупцюють по квадратах, що світяться. Нарешті я стою на них! Мріяла про це цілий день.

- Ти що там, заснула? – квапить Віталік, втім, із незмінною усмішкою.

- Хочу Брітні Спірс! - вибираю, нарешті, я і натискаю старт.

По екрану починають бігти квадрати зі стрілочками, що миготять у такт музиці. Мені потрібно одночасно натискати на відповідні стрілки у себе під ногами. Це захоплює мене повністю, це раптом стає таким важливим, ніби світ поза межами цього квадрата зі стрілками просто перестає існувати. Я стрибаю і радію від душі. Відчуваю, як напруга, що накопичилася, і уся скутість йдуть, випаровуються. Я звільняюся. І справді, навіщо постійно циклитися на складнощах? Навіщо витрачати такі швидкоплинні дні та години нашого єдиного та неповторного життя на гіркоту та смуток? Є цей момент - тут і зараз. І жодних умовностей. Жодних за і проти. Тільки почуття в цю саму мить. Тільки бажання та їх втілення. Насправді від життя так просто отримати задоволення - потрібно лишень перестати думати і чинити так, як велить серце.

- Я виграла, дивіться, я виграла! - верещу я, підстрибуючи і ляскаючи в долоні. – Андрію, я виграла!

Андрій стоїть за огорожею, спершись на неї ліктями, і з м'якою усмішкою дивиться на мене, мов на пустотливу дитину. Мені це дуже подобається.

- У мене другий раунд! Ви ж за мене вболіваєте?

- Ще б пак! – плескає в долоні Міланка.

- Вболіваємо, – підтверджує Андрій, не зводячи з мене погляду.