17

Набережна спорожніла якось миттєво. Молодь розійшлася по клубах і барах, а решта відправились продовжувати вечір десь по готелях, і багато хто, впевнена, у приємній компанії. Сувенірні лавки та магазинчики закрилися, музика стихла. Де-не-де, звичайно, залишаються острівці світла і веселощів, але вони тонуть у загальному спокої та темряві. Так, Крим – це вам не Барселона. Тут із ніччю приходить темрява. Ліхтарі, які ще й працюють, це тут розкіш.

Ми з Міланкою несподівано опиняємось у цій порожнечі та темряві. Наші супутники - лише місяць та пляшка гарного червоного десертного вина. Фірмового, коктебельського.

- Чудово. Поки ми стирчали в черзі по вино, тут усі вимерли, – кажу я, дивлячись на порожню дорогу, що тане в темряві. - Тут що, комендантська година? - Я дивлюся в телефон. – Ухти, вже аж дванадцята ночі! Може, в цей час тут на берег виповзають величезні медузи і поїдають туристів, що забарилися? - припускаю я весело.

- Не знаю. На мою думку, всі просто змовилися, щоб не дати нам нормально відпочити, – уїдливо зауважує Міланка. – Учора, принаймні, у цей час тут ще було багато народу.

- Точно, змовилися! - киваю я, поправляючи свої косички. – Ну що, де пити будемо?

Мілана нерішуче озирається.

- Я думала, сісти на пляжі серед якихось компаній, щоб не так помітно було. Начебто ж не можна пити спиртне у громадських місцях?

- Ну, я гадаю, курортної зони це не стосується, - кажу я, але тут вже й сама починаю сумніватися. Поліція має властивість з'являтися тоді, коли вона взагалі не потрібна. І навпаки. - Гаразд, підемо тоді ближче до будинку, дорогою десь місце і знайдемо.

Ми рухаємося вже назад набережною і незабаром знову доходимо до майданчика з ігровими автоматами. Навіть зараз, опівночі, на квадратах, що світяться, танцюють кілька підлітків, і все одно є невелика черга.

- Зараз ось нап'ємось, і прийдемо сюди! – рішуче говорю я подружці. – Якраз малеча розійдеться, а ми пострибаємо без свідків.

- Домовилися, – жваво погоджується Мілана, мотнувши хвостом.

За п'ятнадцять хвилин ми підходимо до повороту на вулицю, що веде від Набережної у місто. Далі відкладати вже нема куди.

- Слухай, вино вже, мабуть, скисло! Давай прямо тут сядемо і вип'ємо нарешті, - не витримую я.

- Що, прямо на дорозі?

- Ну, давай заліземо в кущі, – сміюся я і справді йду до чагарників, що відокремлюють дорогу від скверу. - Міланко, ти не повіриш. Ось воно, наше місце!

За кущами біліє величезна плита невідомого призначення. Для нас вона тепер дуже зручно перетворюється і на сидіння, і на стіл.

Ми зі сміхом та жартами розміщуємось у цій імпровізованій засідці. Дістаємо вино, пластикові стаканчики, шоколадку.

- Ой, не можу, хто б нас зараз побачив! - веселюсь я, розгортаючи шоколад. Мілана береться розливати вино. - Тридцятирічні пані впали в дитинство, заплели кіски-хвостики і ховаються з випивкою в кущах.

- Ну, а коли ми ще зможемо собі таке дозволити? - резонно зауважує Мілана, - Хто знає, може, наступного року в нас уже будуть сім'ї та діти!

- Так, добре було б, – зітхаю я. - Давай, подруго, вип'ємо за те, щоб у життя наше просто таки увірвалося щось приголомшливе, красиве, хороше, і щоб це назавжди змінило нашу долю. Само собою, на краще.

- Чудовий тост! – хвалить Міланка.

Ми знову хихикаємо.

Після третього келиха ми сміємося вже просто так. Ось за що люблю вино, то це за те, що його багато не треба. Випили три рази по крапельці, а вже життя прекрасне і все добре.

- Гей, Мілаш, ти постривай, а за кохання ми ж ще не пили?

- Зараз вип'ємо, - охоче відповідає подруга і оновлює «келихи».

Я беру склянку з рубіновою рідиною. Над нашими головами височіють кримські сосни, що розливають чудовий аромат. Вдалині чується плескіт хвиль. Трохи далі стоїть ліхтар. Неймовірно, але він працює і кидає примарне світло на дерева, через що на дорозі ворушаться химерні тіні. Тепло та свіжо одночасно - так буває лише на морі.

- Мілаша, ти ж знаєш, що я тебе люблю! - кажу я, на мить обійнявши подругу. – Слухай, і навіщо ці мужики взагалі? Ми, на мою думку, й так класно проводимо час, я почуваюся зараз просто чудово.

- Якийсь феміністичний тост за кохання виходить, – пирскає Мілана.

- Згодна. Гаразд, давай за кохання, і щоб таки ті нормальні чоловіки, які, я вірю, ще десь є, нам зустрілися, і якомога швидше! – одразу виправляюсь я.

Ми знову випиваємо. І раптом, мов той Джин із пляшки, в проході між кущами показується чоловічий силует.

- Дивись! А це ще хто? – промовляю я з посмішкою. Мені навіть на думку не спало злякатися. Вино - воно таке.

Силует починає наближатися. Я вже розрізняю світле волосся та худорляву постать чоловіка не надто високого зросту. Ось він підходить ще ближче, і я бачу обличчя. Це надто, як для нас, молодий юнак. Одягнений він стильно, чому я одразу радію. А ще він посміхається.

- Дівчата, привіт! До вас можна? - запитує весело парубок, зупинившись за два кроки від нас.

Я одразу відчуваю його добродушну чарівність, властиву хлопцям з не надто визначними зовнішніми даними.

Переглянувшись, ми з Міланкою регочем.

-  Оце так! Виявляється, бажання таки збуваються, - зі сміхом констатую я. - Прямо як у казці! Побажали чоловіка, і він з'явився. Звичайно, давай, сідай. Вино будеш? – звертаюсь я до нашого подарунку долі.

Подарунок долі підходить, так само широко посміхаючись, сідає. Його обличчя не можна назвати красивим, але симпатичним та самобутнім – цілком. Гостренький ніс компенсують красиві губи, а близько посаджені очі великі та світлі.

- Я Віталік, – представляється він.

- Валерія, - намагаючись стримувати сміх, я простягаю йому руку. Зненацька він галантно цілує її.

- Дуже приємно. А вас як звати, дівчино? – звертається він до Міланки.

- Мілана.

- Яке нестандартне та гарне ім'я! – Віталік цілує руку і їй.