12

- Хм, дивно, а що, тут шезлонги для нужденних не передбачені? - бурмочу я, оглядаючи розпечене каміння. - Чи хоча б парасольки?

- Красуня, це дикий пляж, - просвітлює мене Міланка. Вона відразу кидає свою сумку під ноги і знімає майку.

- Дівчатка, то може вже підемо на нудистський? - пропонує Аліса, з явним полегшенням знімаючи свої супер-міні-шорти. На них, до речі, на набережній ніхто особливо і не вирячився всупереч нашим очікуванням.

- А де тут нудисти? - зацікавлено питаю я, виглядаючи краще місце, щоб розкласти рушники.

- Там, за тим горбком, бачиш?

Я дивлюся у вказаному напрямку. За кількома десятками загоряючих тіл видно невелику піщану гору.

- І що, там реально всі голі? - округляю я очі. - Я завжди думала, ці пляжі приховані від чужих очей і знаходяться в секретних місцях, про які знають лише самі нудисти…

- Хочеш, піди перевір, – пропонує Мілана. Вона вже стеле свій бардовий рушник біля краю моря.

- Еге ж, зараз, ще без купальника залишуся. Адже на ці пляжі одягнених не пускають?

Нарешті ми влаштовуємося, ховаємо сумки під рушники і поспішаємо увійти в прохолодну воду. На жаль, вона вже досить тепла і якась каламутна.

Ех, не так я хотіла розпочати перший день на відпочинку. В уяві знову виринає ідеальна картина казкового раннього ранку з пустельним пляжем та прозорим морським прибоєм. Ну, нічого, завтра все так і буде. Завтра я вже не просплю. Для вірності заведу будильник. А краще – кілька.

- Дівчатка, обережно, медузи! – оголошує Міланка, задкуючи убік.

- Тільки не це! – взиваю я. Як же я терпіти їх не можу, цих каламутних слизових істот із щупальцями. Бррр.

Аліса заходить у воду лише по щиколотку і стоїть у піні прибою у своєму білому купальнику. Вилита Афродіта. Я стаю поруч із нею, передумавши пірнати у воду з розбігу після повідомлення про медуз.

- Народ! Ну, поясніть мені! Стільки чекала я цієї поїздки, і ось - на морі з'явилися в саму спеку, вода каламутна, медуз повно і сонце смажить, і сховатися від нього нема де. Ну, і що це за відпочинок? - нию я, гидливо відганяючи від своєї ноги величезне каламутне тільце, що бажає мене вжалити.

Мілана все ж таки занурюється і пропливає вперед.

- Тут їх поменше! – кричить вона метрів за двадцять від мене.

Таке, сумнівна втіха.

- Треба було їхати до Єгипту, – каже Аліса. Вона вже лягла на каміння і ніжиться в легких прибережних хвилях. – Там море завжди прозоре, рибки кольорові плавають.

- Це так, - відгукуюся я, все ще намагаючись відбитися від медуз і пробратися подалі в море. - Але там же біля берега корали та морські їжаки, ти там так не поваляєшся. Пам'ятаєш, ми там колись були, так тільки про Крим і мріяли. Про Чорне море…

- Ой, мабуть, завжди так. Добре там, де нас немає, – зітхає Аліса. – Хоча мені й тут непогано. Іди сюди, тут нема медуз.

Я так і роблю. Попрощавшись на сьогодні з бажанням проплисти і попірнати, я повертаюся до берега і всаджуюся у теплу воду прибою. Треба поводитися мудро і радіти з того, що є. Адже скільки не хмурся, медузи від цього нікуди не подінуться.