11

Чи варто пояснювати, чому три молоді жінки, які так поспішають на пляж, зупиняються біля першого ж лотка з прикрасами?

- Ви тільки погляньте! - ахаю я, - Це що, все зі срібла? – звертаюся я до зеленоокої продавщиці.

- Так, ручна робота. Таких прикрас ви більше ніде не купите, дівчата, – дзвінким привітним голосом повідомляє вона.

Це просто магічні слова. І щодо ручної роботи, і щодо «дівчат».

Ми прилипаємо до прилавка, вже готові розлучитися з невеликим запасом фінансів, що відклали на сувеніри.

Я любовно розглядаю численні каблучки, кулони, ланцюжки та сережки. Люблю срібло за його чистоту та непорочність, за витонченість та кришталевий блиск. І чи мені не знати, що відшукати оригінальні та дійсно цікаві прикраси зі срібла ось так з рук – дуже рідкісний випадок.

- Та тут просто срібний рай! – шепочу я Алісі.

- Я б краще щось із золота подивилася, - відмахується подруга.

А ось Міланка спалахує не менше за мене.

В результаті ще півгодини ми витрачаємо на те, щоб вибрати з усього, що хочеться, щось одне.

- Дайте ось це кільце з кішечкою, - нарешті наважуюсь я.

Блискнувши зеленими очима, продавщиця видає мені колечко, до того самобутнє і вправне, що я не вірю у правильність його ціни. Вкотре переконуюсь, що вартість – далеко не міряло краси та якості товару. Тут, скоріше, справа в самовпевненості продавця та готовності підставити вуха під локшину покупця. Якщо ж продавець сам є автором виробів і не дуже амбітний, ціни на майстерні плоди його старань можуть бути більш ніж демократичними.

Щойно розплатившись, я із задоволенням одягаю колечко на палець. На срібному тонкому обідку сидить срібна кішка із зеленими камінчиками-очима та прозорими камінчиками-лапками.

- Кішка, яка гуляє сама по собі! - вимовляю я з ніжністю. Кручу рукою і насолоджуюся тим, як переливається колечко на моєму пальці. – Дівчата, тепер це кільце – символ моєї свободи.

- Отже, про Вадима остаточно забули? - запитує Мілана. Собі вона вибрала обручку з метеликом і вже розплатилася за нього.

Ми відходимо від скриньки. Міланка одягає темні окуляри. Сонце жахливо сліпить очі – час наближається до полудня. Але я не хочу псувати свій стильний образ, тому залишаю свої окуляри на маківці і страшенно жмурюся.

- Якщо більше не зателефонує, то забули, - я знову любуюся кільцем. – Та й взагалі, він надто далеко. Пам'ятаєте, як у якомусь старому американському фільмі – якщо відстань між закоханими більше двохсот миль, то зради не рахуються.

- Все зрозуміло, - посміхається Аліса, одночасно стрільнувши очима в бік симпатичного чоловіка у білій футболці, що проходив повз. Чоловік у відповідь теж усміхається, але йде своєю дорогою, не зупиняючись.

- Гей, ми будемо тут увечері! - кричу я йому навздогін і відразу зі сміхом отримую від Аліси ліктем у бік.

Прямуючи до моря, ми проходимо повз білий приватний санаторій. Він огороджений високим ґратчастим парканом. Нам видно газон із щойно политою, у крапельках води, смарагдовою травичкою. У глибині газону мерехтить блакитна гладь басейну, оточена шезлонгами. Там засмагає еліта. Чоловіки – з усього видно, іноземці, піджарі, спортивні, з незворушним виглядом володарів світу. Поруч із ними, само собою, довгоногі стрункі дівчата. Хоча є серед них і низенькі та не надто стрункі тітоньки з малими дітьми. У всіх на обличчях байдужість межує зі стомленістю. Більшість потягують коктейлі. Іноді поглядають у бік набережної.

- Сидять, мов у клітці, – хмикаю я. - Море поруч, а вони за огорожею милуються на хлоровану калюжу. Сенс?

- Тримають марку, – зітхає Мілана.

- Думаю, купатися вони ходять на море. А засмагають тут у себе на шезлонгах біля трави, щоби ніхто не заважав, - припускає Аліса, з таємним захопленням поглядаючи на товстосумів, що розлеглися.

- У штучному раю для обраних, - фиркаю я. - Цікаво, а трава на газоні хоч справжня? - я відвертаюся з почуттям, схожим на прикру заздрість. Чому так? Начебто й зловтішаєшся з приводу пафосу та снобізму цих «сильних світу цього», а все одно всією душею хочеться опинитися на їхньому місці. - Якби я мала багато грошей, я б зняла віллу на узбережжі десь на Лазурному березі, а не стирчала тут у перехожих на очах, – бурчу я.

- Тебе тоді ніхто б там не побачив, – парирує Мілана. - У них, може, й є вілла на березі. Вони спочатку тут себе покажуть нам, простим смертним, щоб ми заздрили, а потім поїдуть на свою віллу.

- Оце й найприкріше! – признаюся я, прискорюючи кроки, щоб якнайшвидше пройти санаторій. – Ми всі себе тішимо надією, що у багатіїв – все на показ, що вони заради нас так викаблучуються, щоб ми заздрили. А насправді те, що вони там розляглися на шезлонгах з коктейлями – це лише верхівка айсберга. А якщо уявити, як взагалі вони живуть, яку вишукану їжу їдять, на яких розкішних автомобілях їздять, у які дизайнерські шмотки одягаються, де проводять вихідні – у заміському будинку чи десь у Європі… Вони на концерт будь-якої світової зірки можуть запросто злітати у Лондон чи Париж! - я скорботно підтискаю губи і замовкаю. Як же хочеться мати багато грошей! І це бажання з кожним роком все більше відтісняє інші. Тільки з роками воно і все більше здається нездійсненним.

Аліса відволікається від нашої дискусії, щоб спробувати відтягнути свої шортики. Вони й так мало що прикривають, а під час ходьби ще й підскакують догори. Засунувши руки в кишені, щоб утримувати їх на місці, наша Тінкербел промовляє:

- З іншого боку, Лерусю, ці багатії не можуть собі дозволити вийти в будь-чому - ось так, як ми. Пройтися по набережній, похихикати. У них купа правил та обмежень, яким вони мають відповідати.

- Так, - погоджується Міланко. Вона схоплюється на бордюр і намагається пройтися ним модельною ходою, балансуючи з розставленими в сторони руками. - Ти тільки уяви, як їм треба стежити за модою, щоб не вийти в світ у чомусь застарілому. Як їм увесь час треба вигадувати, чим би втерти носа своїм друзям і знайомим, чим похвалитися і виділитися.