9

Я солодко потягуюсь і розплющую очі. Сонячний зайчик на незнайомій стіні, дивна плоска люстра на стелі. О, ми ж на морі! – усвідомлюю я із щенячим захопленням. Але тут мене охоплює страх за втрачений перший світанок.

- Котра година? – я схоплююсь у пошуках свого телефону. Невже проспала? Невже проґавила кримське ранкове диво, адже сьогодні наш перший ранок у Криму, а отже, особливий.

- Дівчата, підйом! - nрублю я, все ще кидаючись по кімнаті в пошуках свого білого айфона. Ах, он він, красень, поблискує серед стосів наших вечірніх нарядів, кинутих учора прямо на килим.

Я переступаю через шпильки Аліскіних босоніжок, що стирчать в різні боки, і вриваюся у ванну.

За хвилину я вже вмита, на мені купальник. Тільки тепер зі страхом піднімаю і перевертаю свій телефон, щоб подивитись, котра зараз година.

8.01.

- Ну, ще не все втрачено, - зітхаю я, намагаючись прогнати досаду. Ну як я могла проспати! - Дівчата, ви йдете? - запитую я, нервово запихаючи в сумку величезний пляжний рушник.

Міланка неквапом піднімає голову з подушки, бере свій телефон і починає копатися, напевно, перечитувати нічні смс від Артема.

- А снідати? Хоч би кави попити! - простягає вона сонно.

- Дівчата, треба щось з їжею вирішити. Ми майже не маємо продуктів, – каже Аліса, позіхаючи. Вона лежить, повернувшись на бік, і дивиться на мене, явно не ще збираючись вставати.

Я мало не вию від нетерпіння.

- Потім все вирішимо! Готовність – п'ять хвилин! Сьогодні ж перший ранок на морі! Скоріше, збирайтеся! – випалюю я, нетерпляче підходячи до дверей.

- Лерчик, ви йдіть, я потім підійду. Мені ще голову треба помити, – мямлить Аліса, не рухаючись.

- Я теж пізніше піду, - заявляє Мілана, відволікшись від телефону. - Ми вчора взагалі не вечеряли. Якщо я не поїм, мій шлунок надішле мені «великий привіт».

- Та дорогою десь каву поп'ємо! - я відчайдушно відчиняю двері, вибігаю на балкон - тільки звідси можна поглянути на дорогу, що веде до набережної, оскільки єдине вікно в нашій кімнаті виходить надвір.

Спершись на перила, роздивляюсь дорогу крізь листя виноградника. Від досади хочеться плакати. Спочатку невдалий перший вечір, тепер пропущений перший ранок. Дорогою вже їздять автомобілі та мотоцикли. Вузьким тротуаром йдуть цілі сім'ї та компанії бадьорих гучних пляжників з надутими кольоровими матрацами та яскравими пляжними сумками.

- Ми всі проґавили! - повідомляю я похмуро, повернувшись до кімнати. Розгублено сідаю на край ліжка, кидаю сумку біля ніг. Потім дивлюся на подруг, які так і лежать у своїх ліжках. – Ну що ж таке? Житло ледве знайшли, витратили пів дня, на море потрапили вчора вже в темряві, на набережну вирядилися, як на Оскар, а ніхто й не удостоїв поглядом. Ще й ось – проґавили перший ранок у Криму, – роздратовано голосю я.

- Та ще ж тільки восьма година! - бурмотить Аліса, позіхаючи.

- Ти глянь на дорогу, там уже люди на пляж йдуть у три колони. Напевно, і місць уже нема на цих пляжах! – продовжую я скаржитися.

Мілана нарешті відкладає свій телефон і сідає на ліжку, розправивши свою шовкову нічнушку.

- Зате можна спокійно зібратися… О-а-а…, - й вона позіхає, - і поснідати з чистою совістю. Все одно вже запізнилися.

Я надуваю губи і йду далі журитися на балкон. Але за кілька хвилин уже чую лагідний голосок Аліси:

- Лерочко, тобі що налити – чай, каву? Я тобі вже зробила бутербродик. Ідемо снідати.

Невдоволення моє відразу тане, а шлунок починає радісно бурчати.

Я повертаюся до кімнати. Ліжка вже застелені, вчорашні вбрання складено в акуратний стос. На столі парує чайник. Аліса ставить три чашки на блюдечка, насипає в кожну розчинну каву. Мілана готує бутерброди із залишків привезених із Києва та Сум ковбаси та сиру.

Повітря наповнюється кавовим ароматом. Це миттєво повертає мій гарний настрій на місце.

- Ну що ж, дівчата, - говорю я, сідаючи за стіл і розмішуючи вершки в своїй каві, - перший ранок в Криму ми почали хоч і не з моря, зате в приємній компанії та зі смачним сніданком, що теж, погодьтеся, важливо.

Дівчата сміються.

- Так ось чому Лера була не в дусі! Її просто треба було нагодувати, – попиваючи каву, сміється Аліса.

- Я ж казала, поснідати треба обов'язково, а море нікуди не дінеться, - додає Міланка. - Лерчик, зате завтра ми станемо хоч о п'ятій ранку і першими прийдемо на пляж!

- Ловлю на слові! - кажу я, із задоволенням відправляючи в рот шматочок сиру.

Еге ж, що не кажи, смачний сніданок – запорука гарного настрою на цілий день.