5.2

Але на жаль.

- Все зайнято!

- Місць немає!

- Звільниться за два дні.

- Місць немає…

- Ось, що називається: ласкаво просимо в сонячний Коктебель! – обурено кажу я після чергової відмови. Через спеку ми вже зовсім виснажені та роздратовані. Хочеться пити і їсти, і просто скажено хочеться в душ. Я вже готова спати і на підлозі, аби знайти нарешті дах над головою і вирушити на пляж. Коли ми вже перебуваємо на порозі відчаю, до нас раптом підбігає якась літня дама в білій косинці. Обличчя її чорне від засмаги, карі очі дивляться чіпко, але доброзичливо.

- Дівчатка, вам потрібне житло? Є кімнатка, всі зручності, дешево. Ходімо.

Ми з ентузіазмом і передчасним полегшенням прямуємо за жінкою. Але йдемо надто довго, вже й моря не видно, не чути й шуму набережної. На шляху нам знову зустрічаються гарні котеджі з навісами над просторими балконами та верандами, з шезлонгами та басейнами. Але ми, звичайно ж, проходимо повз. Далі по обидва боки вулички височіють нові цегляні паркани. За ними, мабуть, ховаються дорогі вілли, куди нам зась. Недаремно біля пари воріт я побачила ледь помітні камери спостереження. Мені також вдається розглянути краєчок балкона однієї з вілл. Він весь обвитий зеленню і квітами. За кованим поруччям стоїть білий кований столик. За ним сидить красива дівчина з довгим, до самого пояса, золотистим волоссям. Здається, в руці у неї біла чашка. Я встигаю побачити, як двері на балкон десь там, у надрах зелені, прочиняються. Напевно, зараз до неї вийде її чоловік, гадаю я. Але кут паркану вже приховує від мене казкову картинку. Таку сміливо можна було б наклеїти на мою дошку бажань.

- Живуть же люди, - вигукую я з подихом.

Аліса мовчить. Вона теж могла б так жити, якби не її відчайдушна надія знайти все ж таки справжнє кохання серед розсипів усіх матеріальних благ світу і байдужих їй людей, готових ці розсипи надати.

Нарешті, ми опиняємось у глухому куті біля цегляного паркану. Ліворуч – сквер із темно-зеленими розлапистими деревами. Звичних кримським пейзажам пальм та сосен ніде не видно. Пожухла трава під деревами суцільно посипана висохлим листям.

Наша провожата йде прямо вглиб скверу, поманивши нас за собою.

- Щось нагадує мені це казку про Гензеля та Гретель, - кажу я тихенько з усмішкою. - Ось зараз перетнемо сквер і побачимо зловісний пряниковий будиночок.

Переглянувшись зі скептичним виглядом, ми з Алісою пробираємось крізь зарості. Перед нами зростає дерев'яний паркан. За ним - порожній двір із не порослою травою чорною землею, через нього веде викладена камінням стежка. Вінчає цю стежку одноповерховий дерев'яний будинок часів точно до нашого народження. Старенький і бідненький.

Зітхнувши, ми входимо всередину слідом за тітонькою..

З подивом розумію, що тут не так вже й погано. У невеликій кімнаті з низькою вибіленою стелею панує якийсь сільсько-монастирський дух. Побілені стіни, дерев’яне старовинне ліжко і такий самий старовинний чорний комод, накрохмалена тюль на вікнах. З такою уявою, як у мене, кімнату можна було б назвати навіть у чомусь вінтажною. Але якщо дивитися на речі реально, то все тут по-сільському і пахне старим. Вигляд з вікна - все на той же сквер, що наче припав пилом.

- Ну, що скажеш? – шепочу я Алісі, сподіваючись перекинути відповідальність на неї.

- Ой, я вже не знаю, мені вже байдуже, - пересмикує подруга тендітними плечима.

- А що щодо кухні та ванної? - запитую я в господині. І тут починається найцікавіше. Кухня виявляється загальною для двох частин будинку. Обидві ці частини здаються окремо, у кожної – свій вихід надвір. Але кухня спільна. До неї ведуть двері з обох частин будинку. Тобто виходиш уночі на кухню води попити, а там якийсь мачо в трусах пиво дістає з холодильника.

З ванною – ще гірше. Вона взагалі перебуває в іншому будинку. Користуватимуться нею як мешканці обох частин нашого будинку, так і невідомо скільки мешканців будинку, в якому ця ванна знаходиться. А якщо врахувати, що вода для ванної гріється бойлером на двадцять літрів, то легко зрозуміти, що помитися гарячою водою ввечері вдасться лише першим двом людям із численної черги.

- Дівчатка, беру дуже недорого, - довірливо знизивши голос, повідомляє жінка, бачачи наші небезпідставні коливання. - Всього п’ятдесят євро за кімнату.

Ціна, звичайно, тішить. І ми настільки втомилися, що вже просто все одно. Хвилини йдуть, і з кожною миттю кімната здається все більш привабливою, а на труднощі з ванною та кухнею хочеться заплющити очі. Як і на те, що звідси до моря, мабуть, хвилин сорок швидкома.

- Гаразд, ми зараз ще одну подругу приведемо, хай ще вона подивиться, - кажу я. Аліса киває.

- Тільки швидше, дівчатка, кімнати швидко розбирають, - примовляє жінка.

Ми важко знаходимо зворотну дорогу на набережну і поспішаємо до автостанції.

- А як по темряві щодня діставатись у ці нетрі? Хто зна, хто там блукає ночами, у цих скверах, - з сумнівом кажу я, смикаючи свій колосок. Аліса виглядає вже зовсім пониклою і втомленою. Навіть слоненятко на її маєчці, здається, засумувало. Раптом вона зупиняється.

- Стривай, я й забула… Мені на роботі давали телефон ще одного брокера. Я записала про всяк випадок. Давай подзвонимо.

Поки Аліса дзвонить, я сідаю на лавку і витріщаюся на відпочиваючих, які снують туди-сюди по набережній. Майже всі одягнені лише у купальники чи плавки. У більшості гарна бронзова засмага. Усміхнені хлопці заграють з балакучими дівчатами, бігають і щебечуть діти, не поспішаючи, спілкуючись, ходять їхні батьки. Неподалік у привабливому кафе, оформленому в піратському стилі, звучить приємна музика. Навколо розлита атмосфера відпочинку та безтурботності. Але я не можу зануритися в неї, не можу відчути смаку цієї курортної легкості через банальну відсутність даху над головою. Я дивлюсь на телефон – вже п'ята вечора. І насагаюсь змиритися з думкою, що таки доведеться жити в цьому чорт-зна-де-розташованому пряниковому будиночку і замість моря милуватися линялим висушеним сквером.