5

О третій годині дня ми нарешті ступаємо на коктебельську землю. Моря поки що не видно, від автостанції до пляжу треба ще пройтися. Ми жадібно вдихаємо свіже морське повітря, оглядаємося, стомлені від поїздки та спеки.

- Підемо обідати, чи одразу приступимо до пошуків житла? – питаю я. У животі бурчить, але з цього приводу я мовчу. Мені набридло бути вічно найголоднішою з нас трьох. Я вирішила, що буду під час відпустки їсти тільки тоді, коли їстимуть подруги, і в тій же кількості, що й вони.

- Звісно, спочатку знайдемо, де жити, – одразу відгукується Мілана. Ось вже хто може обходитися без їжі цілодобово. Я про себе зітхаю. А потім ми, не змовляючись, починаємо дивитись на всі боки в пошуках людей з табличками «здається житло». Кожен з любителів кримського відпочинку знає – інтернет інтернетом, проте недороге житло близько до моря можна знайти саме на місці, гарненько оббігавши все узберіжжя.

- Алісо, то там твоя колега дала телефон господині котеджу, про який ти говорила? – питаю я. - А то щось я не бачу натовпу охочих здати нам житло.

Ми стоїмо у своєму строкатому вбранні на порожній автостанції, з валізами, не знаючи, куди податися.

- Телефон вона дала. Я ще у маршрутці набирала, вона не відповідала, - Аліса морщить ніс. – Зараз ще раз спробую.

Через хвилину, зробивши дзвінок, вона повідомляє:

- Додзвонилася. Ідемо. У неї є двійко варіантів.

Ми з Алісою залишаємо Міланку стерегти валізи, бо понабирали стільки, що навіть на коліщатках возити їх по кримськіх пагорбах просто нереально, і йдемо просоченими сонцем вуличками до набережної.

Господиня, яку ми знаходимо біля здаваного будинку, де вже на кожному балконі висять чиїсь пляжні рушники, виявляється звичайною посередницею. Вона при нас робить пару дзвінків орендодавцям, потім пропонує йти за нею.

Ми з Алісою, всі сповнені надії одразу здобути гарне житло, йдемо через мальовничі дворики та провулки, в яких шикарні сучасні вілли та котеджі сусідять із сараями та халупами – у Криму всюди так. Нарешті, наша прудка проводжата зупиняється біля хвіртки красивого двоповерхового будинку. За хитромудрим кованим парканом видніється гарний сад, у його глибині знаходиться сам будинок. На просторий ґанок ведуть широкі кам'яні сходи. Біля тонованих скляних дверей будинку під високою пальмою стоять два шезлонги.

Ми з Алісою переглядаємося із завмиранням серця. Невже дійсно ось так одразу пощастило?

Не кажучи ні слова, наша проводжата входить у цей будинок, залишивши нас біля хвіртки з розплющеними ротами.

- Ми ж озвучили їй суму, на яку розраховуємо? - запитую я у Аліси, вже уявляючи себе на одному з отих шезлонгів під пальмою.

- Так. Я чогось теж не розумію, - бурмотить Аліса. – Тут вилядає все на чималу оренду.

Жінка, нарешті, знову з'являється у дверях. З заклопотаним обличчям іде до нас, проходить повз, брязкаючи ключами.

- Йдіть за мною, – сухо каже вона.

Так і не потрапивши в чудовий сад, ми з Алісою розчаровано плетемося за нею до дерев'яного паркану осторонь казкового котеджу. За цим парканом знаходиться захаращений дворик. Серед повалених у купу дошок упереміш з уламками старого шиферу видніється пильна доріжка до сараю. Цей хлів і виявляється пропонованим нам житлом.

- Туалет - на вулиці, – сповіщює нас жінка та застигає, чекаючи нашого рішення.

- А ціна? - питає Аліса. Мабуть, просто з цікавості.

- 25  євро з кожного на добу. Там є два ліжка, та ще поставимо розкладе…

- Копійки, звичайно, - шепочу я Алісі. – Але ми тут не житимемо. Ну, вибач, не в 30 років так позоритись. А чи є щось інше? – питаю я жінку, пам'ятаючи про «пару» варіантів.

- Є номери у моєму котеджі. 150 за добу за двомісний номер. З кондиціонером.

Ми вирушаємо дивитися номер у котеджі, не звернувши уваги на слово «двомісний».

Абсолютно новий, котрий ще пахне свіжозрубаною деревиною, котедж виглядає дуже симпатично. У кожному номері є балкон з хитромудрими дерев'яними поручнями. Ми заходимо у пропонований номер. Так, жити у такому – одне задоволення. Стіни пастельних тонів створюють відчуття простору, нові меблі виглядають досить комфортними. Особливо мені стає до вподоби низенький пуф, оббитий плюшем кольору охри - як було б чудово сідати на нього вранці біля дзеркала, щоб привести себе в порядок перед походом на пляж. Але є у номера суттєва вада - він катастрофічно малий для трьох. Якими б не були витонченими наші фігури, утрьох ми на невеликому розкладному диванчику не помістимося.

- Може, на підлозі по черзі спатимемо? – все ж таки кажу я, з благанням глянувши на Алісу.

Але подруга одразу мотає головою.

- Що це буде за відпочинок, Леро? Та й ми розраховували максимум за сто двадцять на трьох. – шепоче мені Аліса і без жодного жалю йде до виходу. – Тим більше, нам потрібна кухня, щоби готувати. А тут її нема, - додає вона на ходу.

Так, це незаперечний аргумент. Я й забула про кухню. Харчуватись у прибережних кримських кафе наш бюджет нам не дозволить, навіть якщо це буде один раз на день. Адже ми прибули у Крим у розпал сезону, крихітко.

- Еге ж... Що поробиш... - я плетуся до дверей слідом за Алісою.

Більше посередниця ніяких пропозицій для нас не має. Вона просто залишає нас самих на набережній. Я з тугою дивлюся на море, що синіє всього за кілька десятків кроків від нас. Кинути б все і побігти купатися. Але ні. У тридцять років вже чомусь неможливо дозволити собі вирушити на пляж, не влаштувавшись нормально в оселі та не розклавши речі. Треба ж перевдягнутися, прийняти душ після дороги, поділитися з подругами передчуттями, розподілити гроші, підібрати гардероб, зібрати пляжну сумку…

- Слухай, - кажу я Алісі, поки ми бредемо по прибережній вуличці, сподіваючись побачити напис «є місця» на одному з будинків. - А може, оселимося на тих шезлонгах під пальмою? Як ти гадаєш, дорого візьмуть?

Аліса одягає темні окуляри, розправляє плечі.