4

Весела ніч із «Мартіні», чорна кава з ранку, макіяж та зачіски, які ми робимо одна одній – нудьгувати нам не доводиться. Дівоча компанія може чудово провести час, якщо кожна її учасниця на якийсь час забуде про конкуренцію, заздрість, прагнення всім втерти ніс – загалом, про всі негативні складові жіночої дружби. Лола, наша нова юна подружка з віями, як у Мальвіни, також бере участь у наших будуарних справах. Вона щедро надає нам свою косметичку. Нам доводиться постаратися, щоб стримати благоговійне захоплення, побачивши її вміст. Тут є навіть легендарна червона помада від Dior, тіні та рум'яна Chanel із нової колекції. Я всього пару днів тому бачила такі в Elle. І хто каже, що гроші – це зло? Уявити тільки, що і в мене колись буде можливість купувати всі ці дорогі косметичні штучки! Ні, навіть уявити мені це важко. І ось цього я не розумію. Я в багатьох книгах читала, що людина, за великим рахунком, має те, чого вона хоче, і те, до чого вона готова. Але я пів життя хочу мати достатньо коштів, щоб купувати брендові речі та косметику, і не на блошиному ринку, а в монобрендових бутіках столиці. І я точно до цього готова. Так у чому ж справа? Доля, ти що, забула про мене? Я готова, я хочу! То коли ж гроші посипляться мені в кишені?

Еге ж. Є ще одна умова. Потрібно діяти. Просто хотіти мало. Але хіба ж я не діяла? Напевно, усі пристойні компанії в Києві отримали моє резюме минулого місяця. І нічого не сталося, мені ніхто не зателефонував.

- Знову я за своє, - думаю я і силою обриваю цей вир безглуздих думок. - Буду, я діятиму. Але після відпустки. І годі вже про це.

Я з тремтінням беру до рук ексклюзивні рожеві рум'яни з вигравіруваною на них бездоганною лілією.

Це чисте мистецтво! Я б ними і не рум'янилася, а просто дивилася б на них, - зітхаю я.

Незадовго до прибуття всі ми вже з макіяжем. У кожної на голові заплетений модний французький колосок. Речі складено. Ми надушені та готові до виходу.

Я дивлюся у вікно. Потяг вже прибуває на до болю знайому станцію Сімферополь. За вікном з'являються білі колони вокзальної арки і поступово потяг зупиняється. Все. Приїхали!

Я радісно зітхаю, поглянувши у вікно. Вокзал білий, привітний, сонячний. Перон і всі прилеглі території битком набиті відпочиваючими з сумками та валізами.

Ми з Алісою і Міланкою прощаємось із золотою дівчинкою Лолою – вона залишається чекати на водія, який забере її багаж прямо з купе – і виходимо з вагона.

На нас одразу ж накидаються завзяті таксисти. Вони наполегливо пропонують довезти нас до будь-якої точки Криму «за копійки». Я вже знаю ці їхні штучки. Таксист озвучує невелику ціну. Пасажири радісно біжать і сідають у машину з усім своїм багажем. А потім водій із наївним виглядом повідомляє, що ціну він назвав за одну людину. Якщо ж у машині четверо, то й платити потрібно вчетверо більше. У відповідь на праведне обурення у таксиста заготовлено безліч байок та умовлянь.

- Ви знаєте, скільки вам доведеться стирчати у черзі за квитками? На найближчі рейси вже все розкуплено! Ви тут до вечора кукуватимете. І за багаж ще доплачуватимете. І привезуть вас на станцію, звідки доведеться тягти сумки в руках, а я довезу до місця призначення!

Багато хто в результаті погоджується заплатити за зручність і швидкість втричі дорожче.

Але я тут не вперше і знаю – квитки на автобус стоять копійки, відправляються рейси кожні п'ять хвилин, а черги до кас рухаються дуже швидко.

Я впевнено йду повз говірких таксистів. Деяких навіть доводиться оминати – настільки вони нахабніють, що сміють перегороджувати шлях, чи не за руки хапають, щоби змусити скористатися їхніми послугами.

Нарешті, ми вибираємось з цієї зграї таксистів-піраній, та прямуємо до автобусної станції. Але на заваді нам стає чергова мафія. Маршрутники. Вони заманюють тим, що відправлення маршрутки саме туди, куди нам треба, буде от просто вже зараз. Мовляв, не потрібно стояти у черзі за квитками, а ціна така сама, як і на автобусні рейси. Насправді ціна на маршрутку вища на третину, і прямо зараз вона нікуди не поїде, а вирушить лише тоді, коли останнє місце буде зайняте. Оскільки багато хто їде компаніями, то буває дуже важко знайти клієнтів на одне-два місця, що залишилися. Через це маршрутка може простояти і двадцять хвилин, і довше. Пасажири зляться, але вдіяти нічого не можуть – гроші у них забирають ще під час посадки, і не повертають, обіцяючи, що маршрутка ось-ось вирушить, за хвилиночку. І так можуть обіцяти понад годину.

Я з непроникним виглядом йду повз маршрутників, що кричать на всю силу: «дівчата, дівчата, вам куди? Ялта, Сімеїз, Місхор, Євпаторія, Алушта…»

Нарешті ми майже з боєм пробиваємось до автостанції. Я стаю в чергу за квитками, Аліса стереже валізи, а Мілана йде в «Макдональдс», що знаходиться прямо на автостанції, і займає іншу довгу чергу, в якій стоять одні жінки.

Через півгодини ми з Алісою та Міланкою вже сидимо у комфортабельному автобусі, тримаючи в руках по ванільному шийку з «Маку». Рівно опівдні наш автобус залишає Сімферопольський автовокзал і рухається прямісінько до сонячного Коктебелю.

- Отже, подруги, наша заповітна ціль все ближча! - проголошую я і піднімаю паперову склянку з коктейлем. - Всього через якихось три-чотири години ми вже купатимемося в морі! За море!

Зі сміхом ми з дівчатами цокаємося коктейлями і дружно відпиваємо з трубочок.

На мені яскравій жовтогарячий сарафан і бірюзове намисто. За що ще я шалено люблю Крим, то це за можливість одягати на себе все те, в чому просто немислимо з'явитися на пафосних столичних вулицях.

- Слухайте, народе, а от цікаво, чи може смак у жінки змінюватись залежно від її географічного положення? – питаю я.

- А тепер ще разок і зрозуміліше, – посміхається Мілана. На ній сьогодні біла бавовняна сорочка із закатаними вище ліктів рукавами та темно-сині джинсові шорти.

- Мілан, обріж шорти до міні, а! – вигукую я. - Ну ніхто вже цю довжину «по коліно» не носить!