3

З настанням темряви на одній зі станцій наш галасливий супутник раптом хапає свою сумку, нашвидкуруч прощається з Алісою та Міланою і залишає купе. Я дивлюся на подруг, які розгублено переглядаються.

- Що, дуже нудьгуватимете за ним? – питаю я байдуже. В мені кипить образа. Подорож наша тільки почалася, а подруги вже проміняли мене на якогось випадкового зустрічного. Дві години я просиділа, дивлячись у вікно та слухаючи музику.

- Він не заплатив за чай! – обурено каже Аліса. - Він же не розплачувався? - уточнює вона у Мілани. Та з заціпенілим виглядом хитає головою.

Виявляється, новоявлений кавалер встиг тричі замовити чай зі смаколиками собі, Алісі та Мілані. Провідник Бембі грошей одразу не вимагав, а Макс їх не пропонував.

- Може, він розплатився при виході? – припускаю я. Але всі ми вже розуміємо, що чоловік просто виявився ошуканцем і нахлібником. На підтвердження наших думок у поєднанні з гучним стукотом в наше купе вривається товста провідниця - напарниця Бембі.

- За чай та вафлі розплатіться, будь ласка, – гримить вона. – Триста сорок гривень.

Подруги з витягнутими особами дістають свої гаманці та викладають гроші. Провідниця, скоса глянувши на нас, забирає гроші та йде.

- Я в шоці, – вимовляє Аліса.

- Ну це взагалі… - Мілана з зітханням натягує кофту. Вона вже давно завмерла, я ж її знаю, але сиділа, красувалася у відкритому сарафані перед цим альфонсом.

На подругах обличчя немає. А я просто не можу не позловтішатися.

- Ну, і скільки вас вчити розуму? - запитую я, схрещуючи руки на грудях.

- Лера, але ж він не офіціант і не провідник. Просто пасажир, як і ми. Що поганого у тому, що ми з ним поспілкувалися? – роздратовано запитує Аліса.

- Втрата трьохсот сорока гривень. Ось що погане.

- Хто ж знав, що так вийде?

- Ніхто не знав. Але не треба розвішувати вуха перед кожним зустрічним-поперечним. Тим більше ми, здається, давно не бачилися і збиралися проводити час разом. А ви відразу всю увагу переключили на невідомо кого! – випалюю я.

- І отримали за це, – підсумовує Мілана.

Повисає напружене мовчання. Ми всі дивимося у різні боки. І все-таки мені шкода подруг.

- Цікаво, чи є законні методи боротьби з такими пройдисвітами? – говорю я, намагаючись, щоб голос звучав веселіше. – Якась чайова поліція. Щоб ганялися за тими, хто не платить за свій чай і каву, лишаючи оплату на дівчину.

Мілана ще в жалобі і дивиться у вікно, наче чекає, що побачить, як той брехун біжить назад і розмахує грошима. А ось Аліса вже посміхається. Вона дістає косметичку і витирає губну помаду спонжиком, дивлячись у дзеркало.

- А що, - захоплено кажу я, - вся прекрасна половина людства потребує такої організації. – Я вмикаю рекламний голос. - Алло, це чайова поліція вдач! Чоловік постійно приходить на побачення без квітів? Дайте його номер телефону, і ми йому швидко пояснимо, що дарувати квіти своїй жінці потрібно щонайменше двічі на місяць і без приводу! З вами фамільярничає зарозумілий колега? Дайте нам його e-mail, а заразом і домашню адресу – ми підпишемо його на розсилку курсу хороших манер. - Подруги вже посміюються. Я продовжую. - Ваш чоловік вирішив, що на 8 березня можна відбутися букетиком тюльпанів? Викликайте нас, і ми зробимо йому суворе попередження та дохідливе роз’яснення щодо подорожей за кордон, ювелірних прикрас та нових суконь для коханої. І головне - ваш коханий навідріз відмовляється одружуватися? О, тут пахне довічним ув’язненням. Телефонуйте нам, і у вашого нареченого буде лише один вибір: шлюб чи вічна каторга, що, по суті, для деяких – одне й те саме… - я більше не можу утримувати серйозну міну і заливаюсь сміхом. Подруги підхоплюють. Але наші веселощі перериває черговий стукіт у двері.

- Слухайте, та у нас тут просто якийсь прохідний двір, - кажу я і відчиняю двері. На мене дивляться дві холодні крижинки шалено гарних волошкових очей дівчини з ляльковим обличчям і таким же ляльковим світлим блискучим волоссям.

- Вітаю, - дуже тихо вимовляє це неземне створіння. Дівчина пропливає усередину. Разом з нею в купе залітає шлейф неймовірно приємних квіткових парфумів. Сам запах каже, що парфум коштує недозволено дорого. Вона завозить за собою невелику перламутрову валізку на коліщатках, я таких ніколи і не бачила.

Ми з дівчатами мовчки спостерігаємо за новоприбулою, чекаючи, що вона ще скаже. Але дівчина мовчить.

Вона займає вільне місце поряд зі мною.

Незграбну тишу перериває Міланка.

- Загалом, Лере, твоя ідея точно потягне на мільйон доларів. Залишилось отримати ліцензію. На роботу до себе візьмеш? - Запитує подружка навмисне недбало, явно намагаючись зацікавити розкішну лялечку-пасажирку.

- Домовимося, - з псмішкою кажу я. - Дівчата, здається, станція велика, стоятимемо довго. Ходімо прогуляємось.

Ми підхоплюємо свої сумочки та виходимо з вагона на перон. Біля поїзда повно народу. Ходять бабусі з торбинками, пропонують купити пиріжок чи гарячий обід. Я зупиняю одну із них. У руці старенька тримає тацю, на ній – стаканчики з апетитною свіжою малиною.

- Дайте один. Дівчата, пригощайтеся.

Ми ще з хвилину їмо малину. Потім Мілана не витримує.

- Ну, і як вам ця фіфа? Ви бачили її не найтонший у світі золотий браслет? - запитує вона, глянувши на всі боки.

- А парфуми, дівчата! – я закочую очі у захопленні. - Я такого розкішного запаху ніколи не чула.

- Дівчатка, що там говорити, має сумочку від Dior, і я не думаю, що це підробка, – промовляє Аліса.

- А зовнішність! – не вгамовуюсь я. – Наче попелюшка з діснеївського мультфільму. Вії по півкілометра.

- Явно нарощені, – зауважує Мілана.

- Так, ось одразу видно, що у дівчини життя – малина. Гроші є, зовнішність… Очевидно, й чоловіки багаті… - скиглить Аліса.

- А найприкріше, що їй же років двадцять, ну щонайбільше двадцять два, – зітхаю я.

Товста провідниця оголошує посадку, і ми, похиливши голови, йдемо назад у своє купе.