2

Подружки залітають у моє купе, наче різнокольорові метелики. За ними тягнеться примарний шлейф солодких парфумів. Очі в обох сяють, так само, як і у мене.

Аліса насамперед втягує свою величезну валізу, а потім уже кидається мене обіймати. Мілана минає нас, кладе свою сумочку біля вікна, позначивши, що місце зайняте. Потім теж обіймає мене та цілує.

- Вітання! Леро, ну нічого собі! - вигукує Аліса, оглядаючи мене з ніг до голови.

- Взагалі суперзірка! – підхоплює Мілана, швидькома сідаючи біля вікна.

Я розпливаюсь у задоволеній посмішці. Від чоловіків компліментів, здебільшого, не дочекаєшся, а ось жінки завжди можуть гідно оцінити всі старання, витрачені на вбрання, макіяж, зачіску і всі інші хитрощі, щоб виглядати на всі сто.

- Дайте і на вас подивитись! - кажу я і теж сідаю до віконця, поки Аліса не схаменулася. Оглядаю вбрання подруг. Повинна визнати, що й вони попрацювали на славу. Аліса зібрала світле волосся у високий хвіст, а пасма, що вибилися, підколола золотистими шпильками. Білий топ підкреслює її тонку талію, а світло-рожеві міні-шорти з плюшу роблять загальний вигляд наївним і водночас сексуальним. На її ногах красуються білі, оздоблені бірюзовими намистинами, босоніжки на плоскій підошві. Помічаю й її свіжий педикюр у стилі френч. На її руках та у вухах поблискують золоті прикраси.

- Ну, Тінкербел є Тінкербел, - виношу я свій вердикт.

Мілана одягла яскраво-червоне легке плаття. Не чекала від неї такої сміливості. У поєднанні з мідними хвилями волосся та блідістю її шкіри, червоне плаття просто вражає в саме серце. Крихкість білої шиї Мілани підкреслює тонкий золотий ланцюжок з хрестиком. На її ногах – чорні босоніжки із тонкими перетинками.

Я уявляю наше тріо зі сторони, та розумію, що ми з подругами виглядаємо легковажними, яскравими та дуже сексі.

- Те, що треба! – схвально говорю я. Дівчата крутяться переді мною, ми сміємося. Але я знову дивлюся на взуття Аліси.

- Алісо, я вражена! Де твої підбори? – піднімаю я брови вгору. - Ти дозволила собі вийти з дому без підборів?!

Але красуня-блондинка лише відмахується:

- У поїзді нас все одно ніхто не побачить, навіщо даремно мучатися?

- Ти що! Ми ж їдемо в купе! Тут такі поважні пани трапляються! - пирскаю я, роблячи великі очі.

- Респектабельні люди літають літаками, – важливо заперечує Мілана. – Ось там можна знайомитись. Бажано, у бізнес-класі.

- А ще краще десь на пляжах Малібу, - млосно додаю я.

Ми посміюємось та потім, наче по команді, беремося до роботи.

За півгодини все остаточно облаштовано. Речі розкладені, їстівні припаси та три пляшечки з водою знаходяться на столі. Дзвінки мамам зроблено, ліжка застелені. Подорож офіційно розпочалася.

- Я так щаслива! - кажу я, затишно вмостившись біля вікна. - Просто не віриться, що цей день настав. Нарешті ми їдемо на море, в любий Крим!

- Не просто в Крим. Ми їдемо до Коктебеля! - чуттєво вимовляє Мілана, поправляючи шлейку на плечі. – В місто художників та молоді, між іншим.

- Ну, я б таки поїхала на ПБК, там така гарна природа, - вставляю я, хоча питання з напрямком вже давно вирішене.

- І ціни, як у тому Малібу, – хмикає Мілана.

- Гаразд, – усміхаюся я, - то що там в Коктебелі гарного?

- Там є нудистський пляж! - сміється Аліса, ховаючи свій айфон у сумку. – І багато клубів із дискотеками.

- Дискотеки – це те, що треба. Я збираюся натанцюватись за весь рік. А то з Леоном, ви ж знаєте, з танцями та виходами у світ було не дуже і не часто.

Раптом у двері купе чемно стукають. Аліса відчиняє. Це наш провідник, сіроокий Бембі.

- Дівчата, чай, каву будете? - запитує він з дуже серйозним виглядом. Але при вигляді нашого квітника, на обличчі молодого чоловіка мимоволі з'являється тінь посмішки. Подруги одразу випрямляють спинки та починають виблискувати оченятами.

- Так, мені каву. Чорну, – каже Мілана з чарівною усмішкою.

- І мені теж. А вершки у вас є? - запитує Аліса, промовивши слово «вершки» якось протяжно. Я закочую очі.

- Так, звичайно, – уривчасто відповідає молодий чоловік.

- Мені теж каву та подвійні вершки, – говорю я сухо. Провідник йде.

- Такий гарненький, – каже Аліса. В її очах помічаю той самий блиск, який неодноразово передував неабияким пригодам.

- Е, ні! – вигукую я. – Дівчатка, давайте поставимо табу на офіціантах, провідниках та іншому обслуговувальному персоналі. Нам вже по тридцять! Час мати справу з кимось, кого не намагається «зняти» перша ліпша клієнтка.

Подруги зніяковіло поглядають на мене.

- Чесно, мені й самій він одразу сподобався, - зізнаюся я. – Але випадок із Вадимом мене багато чого навчив. Ми вже не маємо часу розмінюватися на випадкових хлопчиків, які тут і зараз є, а через годинку вже його немає. – Я вирівнююсь, торкаюся свого дорогого комбінезону. – Подивіться на нас. Ми ж – просто цукерочки. Ми варті уваги серйозно налаштованих чоловіків. І ексклюзивної уваги, а не прольотом.

- Еге ж, ти права, – киває Аліса, і оченята її трішки гаснуть.

- От тільки було б якось побільше гарних кандидатів, – зітхає Мілана. – бо інколи вже раді й будь-кому, аби симпатичний був.

У двері знову стукають. Наш гарнюня-провідник приніс каву. І не збентежило його те, що вже вечір, а ми тут каву пити зібралися.

- Будь ласка, - він ставить три чашки на стіл. Ми розраховуємось. Таке почуття, що провіднику соромно брати в нас гроші. Але він бере, тому що йому ще соромніше від них відмовитися.

- Велике дякуємо, – каже Аліса, дивлячись на нього знову оксамитовими карими очима.

- Будь ласка, - знову повторює провідник. І, почервонілий, мов рак, швидко йде з купе.

- Як це мило, – бурмочу я. - Алісо, і не здумай.

Блондинка ховає посмішку за чашкою з кавою. Потім ковтає та морщиться.

- Гей, а цукор? Тут цукру немає! Я піду, попрошу.