1

Я виходжу із таксі. Чекаю, поки водій подасть мені мою рожеву валізу, а потім прямую до будівлі Київського залізничного вокзалу.

Ох, обожнюю цей момент! Коли подорож тільки починається.

Як же я люблю вокзали. Бо це завжди або початок нового шляху, або пункт призначення, куди тобі так хотілося. А потім – це повернення додому. Ну, про повернення зараз точно не будемо, адже все тільки починається! Ох, здається, я буду повторювати ці магічні слова сьогодні цілий день. Так! Так! Так! Відпустка починається!

Стоїть теплий ранок. Повітря ще чисте і свіже. Сонце тільки ласкаво виглядає поза багатоповерхівками і поки ще не встигло розжарити асфальт. Саме в такий ранок і має починатися така довгоочікувана літня відпустка. Воля! І море! Вже завтра я побачу море!

Усміхаючись усьому світу, я входжу у високі старовинні двері вокзалу та цокаю каблучками по мармуровій підлозі. Кругом сум'яття, всі снують туди-сюди. Життя тут так і вирує, стільки радісних зустрічей, стільки надій.

Підходжу до електронного табло і шукаю поглядом номер платформи.

- Оу, номер сім. Моє щасливе число! – вигукую я, і мені посміхається якийсь маленький хлопчик.

Ну все, купа знаків, що все буде просто ідеально.

А ще я й виглядаю суперово. На мені новий малиновий міні-комбінезон з відкритими плечима та V-подібним декольте. На талії – модний широкий пояс-бандаж з чорного лаку. Завдяки йому моя талія здається набагато тоншою. Пшеничне волосся зібране в стильний пучок, на очах красуються брендові темні окуляри, куплені з рук за помірну плату. У столичних магазинах за окуляри Chanel мені довелося б викласти свою піврічну зарплату. У моїх вухах - золоті гвоздики з сапфірами - подарунок подружок на минулий день народження, на шиї тонкий ледь-видимий золотий ланцюжок з кулоном-ключиком. Довершують мій гламурно-ляльковий образ лакові босоніжки кольору nude. Високі підбори роблять мої ноги, що помітно пострункішали, ще більш витонченими. Принаймні мені так здається. Коротше, почуваюся на мільйон.

Завдяки темним окулярам, я безсоромно розглядаю зустрічних людей. Цікаво, що вони думають, дивлячись на мене? Їм нізащо не спаде на думку, де і ким я працюю. Невідома фірма, облізлий офіс на околиці, скромна зарплатня. Ні, вони швидше вирішать, що я якась успішна кар'єристка чи подружка багатія.

От і нехай.

Зарозуміло піднявши брови і примхливо надувши і без того пухкі губи, я йду на високих підборах з ідеально прямою спиною дуже жіночною ходою. Чи варто говорити, що чоловіки, які зустрічаються на моєму шляху, усі вирячають очі та озираються. Лунають навіть двійко пропозицій познайомитись, хтось просить дати номер телефону. Я і бровою не веду і гордо крокую далі.

Потяг уже під'їхав. Я підходжу до вагона купе. Аліса та Міланка підсядуть до мене у Сумах, тож поки що я їхатиму сама. Це й добре, бо якщо б ми сідали втрьох, ці кралі одразу зайняли б місця біля вікна. А так біля віконця сидітиму я!

Розташувавшись дуже комфортно, душусь своїми духами The beat від Burberry. Купе одразу наповнюється приємним солодкувато-терпким ароматом з нотками цитрусу. Люблю приємно пахнути. Тим більше, добрі духи, як ніщо інше, допомагають справити незабутнє враження при нових знайомствах. Нема чого втрачати такий шанс, адже в дорозі можуть трапитись цікаві попутники.

Відчуваю легкий поштовх, дивлюся у вікно. Перон починає спливати. Я в блаженстві відкидаюся на м'яку оксамитову спинку. Як мені пощастило, що трапився фірмовий вагон! У деяких поїздах, на жаль, досі доводиться спиратися на голі холодні пластикові стінки, навіть у купе.

Я умиротворено дивлюся на столичні житлові масиви, що проносяться повз. Так і хочеться крикнути їм усім – я їду! Залишайтеся в цьому пилу, в цьому шумі, в цих щоденних щурячих перегонах. А я їду! До зелені, до вільних просторів, до моря. Їду!

У мене виривається радісний сміх. Добре, що нікого поряд немає – подумали б, що я трохи того. Я слухаю веселий стукіт коліс, і він здається мені найкращою музикою.

За кілька хвилин приходить провідник, милий худенький молодий хлопець із величезними сірими очима. Він відразу нагадує мені мультяшного оленя Бембі.

- Постіль, чай? - зазирнувши в купе, діловито питає він.

- І те, й інше, - млосно відповідаю я, посміхаючись. Провідник помітно бентежиться від моїх неоднозначних  інтонацій і одразу зникає, зачинивши двері. Я тільки сміюся.

Насолоджуюсь тим, як тут затишно. І так радісно на душі. Нарешті я дочекалася цього дня!

- Ні, я не подружка багатія, і не кар'єристка, - промовляю я, знімаючи модні окуляри. - У мене немає ніякого капіталу. Зате яке щастя я відчуваю, отримавши двотижневу відпустку та вирушаючи на море із подругами! Ой, я не можу, жебрачка під виглядом принцеси та вдоволена, мов слон.

Я сміюся та лину до віконця. За ним – зелені луки, тонкі блискучі річечки, березові та соснові гаї. Вільна воля. Така близька, і така далека.

Воля. Чи потрібна вона нам, жінкам? Ні. Ми хочемо бути підкореними сильними чоловіками. Ми хочемо підкорятися, задовольняти, жертвувати. Ми готові до всього. А натомість вимагаємо лише одного. Того самого. Справжнього. Та теплого. Кохання.

Яке про поступатися, звеличувати, допомагати і підтримувати у всьому. Довіряти та виправдовувати довіру. Слухати та чути. І спілкуватись, надихати на великі справи. Дякувати. Дивувати та радувати. Вести за собою вперед – до нового найкращого життя. Йти крізь радості та негаразди рука об руку, серцем до серця…

Так і було  у нас спочатку. З Леоном.

А потім життя під одним дахом перетворило почуття на буденність. Ходили на роботу, увечері їли. Спочатку разом, дивлячись якісь фільми. Потім вже почали влаштовуються у різних кутах із ноутбуками. І у кожного потекло своє відокремлене життя. А будь-яке зіткнення стало приводити до взаємного роздратування. І ми просто відвернулись одне від одного. І жили вже, наче перебуваючи по різні боки прозорої стіни.