64

Мілана зустрічає мене і одразу саджає за красиво сервірований стіл. Тут чай з ароматом тропічних фруктів, сливове варення у вазі, домашні сирні кульки. Відмінний асортимент для бранчу. Але за їжею мені доводиться задовольнити цікавість подруги та розповісти, як усе відбулося.

- Ось так, Мілан, – зітхаю я наприкінці. - Я їду до нього за тридев'ять земель, а він із настанням ранку мене навіть не бачить. Я всю ніч шепочу його ім'я, а він моє жодного разу не назвав. Може, йому взагалі байдуже, хто з ним у ліжку?

- Ну, що вдієш – малолітка, – знизує плечима Міланка. Сьогодні вона виглядає так мило, по-домашньому, у джинсових шортиках із власноруч приклеєними стразами та у білій майці, присланій їй дальньою родичкою з Америки. На голові у неї високий пучок. Чомусь цю зачіску Мілана вважає домашньою. А як на мене, з нею можна легко виходити у світ. Про це я подрузі відразу й говорю, відволікшись від сумних думок.

- Ні, ти що, у нас в банку прийнятний лише класичний стиль, - важливо заявляє вона. – Хоча деякі нові співробітниці примудряються поєднувати з класикою глибоке декольте, причому таке, що глибше нікуди.

Я намагаюся посміхнутися.

- Лерусю, та не звертай на нього уваги! – починає підбадьорювати Міланка. - Ну, тобі ж було добре з ним?

- Та в тому то й річ, що добре. Занадто добре. Я вже, було, почала всіляко налаштовувати себе на закоханість. Дурна, чи не так? – я невесело посміхаюся. - Розмріялася, як школярка, – я з гуркотом ставлю чашку на стіл. – Ой, вибач.

- Нічого.

- Я просто не розумію, Мілан. Він дзвонив же мені щовечора. Навіть іноді казав різні ніжності. Весь час умовляв приїхати. Казав, що хоче мене, нудьгує без мене. І що ж зрештою? Після дивовижної ночі він просто розвертається та йде. Він же знає, що мені скоро їхати, що ми ще довго не побачимось. Але він не запропонував провести мене на поїзд. Він взагалі нічого не сказав, крім «бувай, якось зідзвонимось». Розумієш, йому на мене начхати. Він одержав, що хотів, а тепер бажає спати. І йди, куди хочеш. До побачення. От і все.

Я замовкаю, апатично дивлячись у вікно. На дитячому майданчику копирсаються діти. На лавках сидять підлітки – хтось зі смартфоном, хтось із планшетом. Мілана, бачу, й сама зажурилася.

- Знаєш, Мілаш, я боюся, що так тепер і буде. З чоловіками, - кажу я, простягаючи руку за сирною кулькою. Відкушую шматочок і насолоджуюся м'яким ванільним смаком.

- Тобто? – уточнює подруга, витончено відпиваючи чай із синьої із золотими цяточками чашки.

- Отак і будуть тепер вони себе з нами, тридцятирічними, поводити – без особливих церемоній, - голосом, яким роблять страшні відкриття, проголошую я. - Вадим не став турбуватися про мої почуття і вчинив так, як було краще та простіше йому. Він вперше просто зачинив за мною двері, вдруге - залишив на зупинці одну, замість того, щоб хоча б у подяку за всю мою довгу п'ятигодинну їзду до нього, бодай запропонувати проводити до поїзда, зробити над собою зусилля заради того, щоб розлучитися красиво.

Мілана тільки було відкриває рота, але я відразу її перериваю:

- І не кажи, що він малолітка і не розуміє таких тонкощів. Все він розуміє. Коли їм щось потрібне, вони всі все розуміють. Якби мені було 17 років, повір, він би так себе не повів. Тому що 17-річні дівчата завжди мають багато інших варіантів. За них, за юних та свіжих, йде боротьба. Вони змінюють кавалерів, мов рукавички, бо ж вони нарозхват. Тут і чоловіки раді старатися на повну. Романтика, свічки, квіти, красиві слова, проводжання до дверей в надії урвати ще один поцілунок. А розмова з нами, дівчатами 30+, у чоловіків коротка - "Приїжджай. Якщо приїдеш, винайму квартиру. Тільки вранці ти мені не заважай спати, сама за собою двері зачини. Що, щось не подобається? А які у тебе варіанти? Кому ти ще потрібна?»

Закінчивши свою полум'яну промову, я, підібгавши губи, допиваю свій чай.

Міланка від моїх слів теж не в найкращому гуморі. Так, адже ж ми з нею в одному човні.

- А з іншого боку, Мілаш, нема чого тут засмучуватися, – кажу я, трохи заспокоївшись. – Якщо так розсудити, то навіщо мені той Вадим? У ньому нічого немає, крім його тіла. А воно ж не вічне.

- Звучить цинічно, – каже подруга, втім, більш заспокоєним голосом.

- У моєму віці я можу собі це дозволити, - усміхаюся я. - Думаю, чоловіки про нас міркують так само. Насамперед їм потрібні гарні тіла, а про душу багато хто взагалі й не згадує.

Подруга киває, замислившись.

- Знаєш, - кажу я з ентузіазмом, - я точно не буду засмучуватися. Я вже вирішила не турбуватися про почуття чоловіків. А тепер на додаток перестану і свої почуття оголювати до краю. Треба підкорити дурні пориви свого серця розуму. А ще слід навчитися давати волю почуттям лише в тому випадку, коли об'єкт цих почуттів того вартий. Звісно, все це не так просто зробити, як сказати, - кажу я, обхопивши себе руками. – Проте якщо саму себе не поважати, то далі буде все тільки гірше. А тому – не вміє поводитись – пішов нахрін.

Мілана вже зовсім весело дивиться на мене.

- Оце я розумію філософія, - посміхається вона. – Якби можна було одного ранку прокинутися ось такою іншою, не залежати від відношення та думки чоловіків. Бути самодостатньою.

Я розправляю своє волосся. Воно ще пахне його туалетною водою. Але від моїх висновків мені легше. Закоханість Вадима – міф. Всі його розмиті задумливі погляди, сильні обійми, смішні телефонні розмови - все це нічого не означає. Та й узагалі вся романтика, за великим рахунком, міф. Всі ці троянди та красиві слова – лише засоби отримати чиєсь тіло для сексу. Чоловікам більшого не потрібно. Секс, їжа, робота та розваги – ось їхні інтереси. Тільки, мабуть, у зворотному порядку. Про романтику і почуття тут не йдеться. Настав час уже зрозуміти це і прийняти, і тоді просто не буде приводів для розчарувань. Ніхто нікому нічого не винен. Людина думає в першу чергу про себе і прагне задоволення, ніщо інше її не турбує. Так просто. Тільки навіщо природою вигадано біль у серці, ось це неясно.