62

Після розмов про особисте, ми з Наталі, попиваючи каву, заводимо мову про роботу, зарплату та близькість відпустки.

- У нормальних фірмах перед відпусткою виплачують премію, - заявляю я, налягаючи на печиво. - А мені, відчуваю, із боєм доведеться відбирати власну зарплатню!

Тут Наталі знову мене дивує.

- Ну, я думаю, премію ми самі зможемо собі влаштувати. - Вона з побоюванням озирається на двері і тут же продовжує. - Пам'ятаєш, у нас Діма працював?

- Еге ж, пам'ятаю. Який начебто своїм бізнесом потім зайнявся, – я вся увага.

- Так. Так ось. Він, тільки це секрет!, знайшов постачальників таких самих приладів для вимірювання швидкості, які ми тут продаємо. Наш шеф робить націнку сто відсотків, а Дімі достатньо п'ятдесяти. І, оскільки у нас клієнтів більше, ніж у нього, він пропонує, щоб ми з тобою продавали його прилади впереміш із тими, що привозить шеф. І з прибутку п'ятдесят відсотків йтиме нам. Зрозуміла?

Звісно, я зрозуміла. І захопилася. Я все життя мріяла знайти спосіб заробляти щось окрім зарплати. Але ж я така завжди була чесна, які там навари, які відкати! Пам'ятаю, в чесності своїй дійшла навіть до того, що, підробляючи перекладачем у шлюбному агентстві, я три дні супроводжувала одного приїжджого з Англії нареченого, а коли він спробував дати мені чайові, зі збентеженою усмішкою відмовилася. А він і наполягати не став, тільки брови підняв. Як же я потім шкодувала!

Словом, ідея Наталі мене дуже порадувала. Додаткові «ліві» гроші у будь-якій фірмі заробляють майже всі. На свою офіційну зарплату спробуй проживи. Настав час і мені зміряти гординю і стати в ряди не просто працюючих, а й заробляючих. Головне, що шкоди фірмі не буде жодної. Більше того, наша бухгалтерка бачить весь рух капіталу, і розповіла нам з Наталі про те, які сотні тисяч осідають у нашого бідного нещасного шефа в кишені, тоді як ні премій, ні хоча б похвали за хорошу роботу у нас в офісі ніхто жодного разу не отримував. Тож якихось пару тисяч, які ми з Наталі зможемо заробити – це лише мала частина того, що нам давно належить.

- Знаєш, Наталко, давно пора. Я всіма руками за, – запевняю колегу.

- Головне, щоб заступник директора нічого не запідозрив. Це ж такий проноза. Який сам лівак заробляє нормально, та ні з ким не ділиться, а тільки на інших наговорює, – шепоче Наталі, потім різко піднімається, дивлячись у вікно. - Машина директора під'їхала!

Ми швидко беремо свої чашки та біжимо по місцях.

До кінця тижня у мене на руках вже додаткові гроші до моєї зарплати. Отримати саму зарплату сподіваюся наступного тижня перед від'їздом до Криму. Зараз на руках ще є залишки попередньої зарплати, окремо лежать і чекають свого часу гроші, відкладені на поїздку, і ось до цих моїх мізерних запасів фінансів додалася зовсім позапланова «премія». Це шалено гріє мені душу.

- Може почати відкладати гроші на квартиру? – гадаю я, сидячи ввечері вдома біля вікна. Але одразу з посмішкою відкидаю цю ідею. Ні, це не про мене. Відмовляти собі у всьому з десяток років заради «свого кутка»? ДО цього я ще морально не достигла. Якщо вже за свої тридцять років я жодного разу не подумала приховати пару тисяч, відмовившись від посиденьок у кафе та інших приємних дрібниць, то чому тепер щось має змінитися?

- Ех, бабка, літо червоне проспівала... - бурмочу я. Але все одно не зможу змусити себе жити в економії.

Куди ж витратити цю "ліву" премію? В мене вже мільйон варіантів!

Взяти гроші на море? Ні, у нас із дівчатами фінанси у цій поїздці рівні. Мій надлишок все тільки зіпсує.

Купити обновку? Хотілося б. Але я ще не відійшла від ювілейної сукні. За гроші, витрачені на неї, я могла повністю змінити літній гардероб. Ну чим я думала? Хоча тоді у мене був наречений і дах над головою, і про фінанси я так не переживала.

Наречений…

Ні, Леон не був моїм нареченим. Ні до чого ці думки.

Зітхнувши, я відходжу від вікна і лягаю на свій диван. Сусідка по кімнаті десь гуляє. Може, в неї вже нарешті з'явився залицяльник? Мені досі нічого про неї невідомо. От же буває – не зійдешся з кимось одразу, і навіть незрозуміло, чому. Просто взаємна байдужість і все тут. Але байдужість краще, ніж настирна цікавість, як от у моєї господарки, яка ще й речі мої перекладає, поки мене немає. Повний треш. Ох, скоріше б звідси звалити…

Дзвонить телефон. Це Вадим, хто ж ще. Я посміхаюсь. Весь тиждень він стабільно телефонує вечорами і розважає мене, як ні в чому не бувало. Бархатистий баритон пестить мій слух, випадкові ніжні слова зачіпають за живе. Він ще такий невмілий у звабленні, але старається. Якось він сказав мені, що любить мій запах. А в інший раз – що його зводять з розуму мої губи. За все життя я ніколи не чула нічого подібного. Після розмов із цим хлопчиком на душі у мене стає якось тепло та легко. А про образу я вже не згадую.

Ось і зараз наша мила грайлива розмова добігає кінця, а мені так і хочеться дотягнутися крізь супутниковий зв'язок до потужного гарячого тіла, побувати в його обіймах. І цієї миті я вже знаю, куди витрачу свою «премію». Я знову поїду до Сум, до нього, до Вадима!

О так! Вирішено!