61

Понеділок. Ранок. Освітлений променем світла офіс. Кава. І я, котра зовсім не виспалася, втомилася після безсонної ночі в плацкарті. Цього просто не збагнути – чому вночі по вагонах постійно блукають якісь люди, а двері в тамбур зачиняються з оглушливим гуркотом? А все це хропіння та жахливі запахи! Ні, більше ніколи, нізащо не поїду у плацкарті! А тут ще й шеф прийшов, злий з ранку на весь світ. А все тому, що настав час відпусток. В офісі майже нікого немає, на дзвінки ніхто не поспішає відповідати, та й дзвінків практично не чути. Щоліта так, але шеф жаліється, ніби саме тепер настали непереборно важкі часи. Всім зрозуміло, до чого він веде. До того, що зарплатню доведеться ходити випрошувати не раз і не двічі.

- Наталі, ну що за закон підлості? - питаю я весело. – Раз на рік я прийшла вчасно на роботу, а шеф простирчав у себе в кабінеті до одинадцятої й навіть не дізнався про мій подвиг.

Наталі сміється своїм гарним мелодійним сміхом. Вона - просто ідеал жінки, думаю я вкотре. Жодної частки скептичності, іронії чи цинізму в ній я не помічала жодного разу. Напевно, вся річ у тому, що у неї хороший чоловік. Який час від часу без приводу дарує їй квіти та золоті прикраси, водить у дорогі ресторани та возить на курорти. Так, саме це допомагає жінці залишатися справжньою жінкою – увага коханого, підкріплена такими дорогими серцю атрибутами цукерково-букетного періоду.

- Щось Леро ти так усміхаєшся, і очі так блищать... Кажи, як там твоє побачення? - запитує Наталі пошепки.

А я й забула, що говорила з нею про Вадима. Ходжу, ледь губи не кусаю, щоб рота не розкрити і не вилити весь свій потік вражень.

- Ой, слухай, все було дуже пристрасно, - з придихом кажу я. – А потім він виставив мене за двері та пішов спати. – Я сміюся, дивлячись на округлі очі колеги. У сусідній кімнаті крехтить заступник директора. Я потихеньку зву Наталі піти в кімнатку бухгалтерки, де зараз вільно. Наташа захоплює пачку печива до кави та швидко заходить за мною. Ми зачиняємо двері.

- Вночі правда було все чудово, - кажу я, сідаючи на масивне шкіряне крісло на роликах. – Ух ти, як тут зручно. Не те, що на моєму кривому стільці.

Наталі сідає навпроти і вичікувально дивиться.

- Розумієш, він такий якийсь чистий, нехитрий... - говорю я задумливо. - Мов дитина. Такий у нього погляд... Відкритий, навіть трохи наївний. Але водночас він такий чоловік! – на мить я заплющую очі, згадую широкі плечі, що здіймалися вночі наді мною. - Але як він повівся вранці! - Я розповідаю Наталі все подробиці. Вона хитає головою. - Ти вже давно одружена. Що скажеш на це з позиції свого досвіду? – питаю я її.

- Ох, чоловіки, - зітхає вона, знову хитаючи головою. Але в погляді її немає засудження, лише ясна жіноча мудрість. - Не звертай уваги, – радить вона мені незаперечним тоном. – Поводься, наче все нормально. А наступного разу сама попроси його тебе провести.

- Стривай, а як же моя поранена гордість? Моя образа?

Наталі знизує плечима.

- А що толку ображатися? Вони все одно не розуміють, якщо на них мовчки ображаються. Чоловікам все треба пояснювати. Мов дітям.

Я відкидаю волосся з очей і спираюсь на зручну спинку крісла. Серйозно замислююся над словами Наталі. Подібне я чула неодноразово. І все ж таки не можу змиритися з таким станом справ. Чоловіки, виходить, за рівнем культури спілкування залишаються нарівні з дітлахами з дитсадка, а ми, жінки – вічні виховательки? Куди тоді дивляться матері своїх синів? Ах так, їм доводиться виховувати своїх чоловіків, а роль виховательки сина вони залишають для майбутніх невісток? От дурня…

- У будь-якому разі, Наталко, у нас з ним все несерйозно, - зізнаюся я у своїх думках. - Він молодший за мене на дев'ять років. Дев'ять! - вигукую я занадто голосно і одразу дивлюся крізь скляні двері в хол. Начебто все тихо. - Йому ще гуляти та гуляти, – продовжую я вже тихіше. - Упевнена, він і місяця не протримається, щоб не замутити там з якимось дівчиськом! Він же – ходячий секс. Гарний, сильний, високий. Просто готовий челендж для кожної малолітки, яка мріє стати подружкою першого хлопця на районі. - Я зітхаю. - Хіба що лиску в ньому немає, взагалі ні краплі. І грошей. - Я сміюся. - Напевно, тому до нього ще й не вишикувалася черга охочих.

- Ой, Леро, - Наталі теж сміється.

- Знаєш, він просто з таких... З тих чоловіків, які не створені, щоби володіти ними одноосібно, – кажу я і сама розумію, що маю рацію. Зробивши ковток кави, я задумливо продовжую, - Такий чоловік сьогодні з тобою, і так поводиться, ніби ти - одна для нього у всьому світі, а завтра точно так само він поводитиметься з іншою. І найцікавіше, що він із усіма буде щирим. Кажу ж, він як дитина. Побачив, захопився, і він поряд із тобою. Потім, коли тебе поряд немає, побачив так само іншу, захопився, і він з нею. І це мов би і не зрада, це його нормальний стан. Полігамія, коротше. - Я відкидаюся на спинку крісла. - Хоча, звичайно, не заперечую, що, можливо, мені все це так тільки здається. Я ж не психологиня.

Наталі знову посміхається з виглядом «так, по-різному живуть люди, але мені таке, на щастя, не зрозуміти», а потім, на мій подив, запитує:

- Ну, а в ліжку він хоч нічого?

Я ніяково відводжу очі.

- Ураган ніжності з вогнем упереміш, - повідомляю я і обхоплюю себе руками. - Думаєш, заради цього варто забути про свою образу?

- Так, - просто відповідає Наталі.

- Я вже й сама думаю, і нащо все це ускладнювати? – погоджуюся я.