60

Вадим дзвонив разів п'ятнадцять, доки я спала. Я не чула – телефон був у беззвучному режимі. Потім написав у месенджер: «О котрій ти їдеш? Я проведу».

Я не відповідаю. Досить, награлася. Моє тіло болісно ниє від бажання знову опинитися в його сильних руках, але я не можу зрадити єдине, що в мене залишилося – мою гордість. Все одно мені страждати, то чому не відразу? Навіщо відтягувати цей момент? Навіщо грати на закоханість, якої немає?

Вирішую, що не відповідатиму на його дзвінки і не буду нічого писати.

Обіймаю на прощання бабусю, вирушаю забрати речі у мами, прощаюся з нею та їду на вокзал у напівпорожній маршрутці. За вікном уже темно. З тугою дивлюся на вулиці, якими ми йшли з Вадимом учора ввечері. Я їхала сюди, сподіваючись на казку. Я її отримала. А тепер, ось так швидко, казці прийшов кінець.

На пероні повно людей. Темряву розбавляють кола світла від ліхтарів. Скрізь сміх, балаканина, прощальні розмови. Парочки, що розстаються, стоять, обнявшись, цілуються. Рано чи пізно і в них скінчиться вся ця романтика, мстиво думаю я. Все одно скінчиться, так завжди буває, тож заздрити нема чому.

Я видивляюся свій вагон, але тут хтось бере мене за лікоть.

- Привіт, кицюню, – каже своїм бархатистим голосом Вадим.

Я обертаюся, дивлячись на нього з недовірою. Оце так поворот!

Вадим височіє наді мною, мов гора. Дивиться, як ні в чому не бувало – прямо, уважно. Я ніяк не звикну до того, що він такий високий. Мимо волі, мене охоплює бажання притиснутися до його сильного тіла, щоб він міцно мене обійняв. Кидаю погляд на його руки. На лівому зап'ясті блищить годинник. Одразу ж згадую, як учора він завбачливо його зняв. Відчуваю, як мої щоки заливає рум'янець. Добре, що довкола темрява.

- Вітаю, - кажу я, намагаючись зробити тон байдужим.

- Що трапилося? Ти що, образилася? - запитує він абсолютно безтурботним тоном.

- Так, - не стала я ходити навкруги.

Вадим підходить ближче і стає поруч, майже торкаючись мене.

- На що? – уточнює він, мовби здивувавшись.

- Вадиме, мені вже треба йти у вагон, – промовляю я, намагаючись не піддаватися його легкому настрою. Я ж на нього справді ображена, – нагадую я собі.

- Гей, стривай, – просить він. Раптом кладе мені долоню на шию ззаду під потилицею. Починає погладжувати, трохи торкаючись вуха. По всьому моєму тілу відразу проходить тремтіння. - Що трапилося? - знову питає він.

- Ти навіть не спромігся мене провести вранці! - гнівно вигукую я нарешті. – За кого ти мене сприймаєш?

- Та я сонний був, я просто вирубався! – вигукує він. Одразу ж другою рукою Вадим притягує мене до себе, нахиляється, цілує у губи. - Вибач. – каже він тихо і знову цілує. Його губи такі гарячі, спраглі. Я не можу опиратися. Ми цілуємось довго, поки не оголошують закінчення посадки.

- Мені вже час! - скрикую я, відірвавшись від нього. Але він знову притискає мене до себе і цілує. Болісно, пристрасно, запускаючи пальці в моє волосся, обхопивши за талію.

- Я хочу тебе, – шепоче він, обпікаючи подихом моє вухо.

Я закриваю очі. Обхоплюю руками його шию. Куди ж поділася моя гордість? У голові – жодної думки.

- Пусти, я ж спізнюся! – я вириваюся з його рук і біжу до найближчого входу у якийсь вагон. Провідниця пускає мене в останню мить, хитаючи головою.

- Я зателефоную! – кричить Вадим.

Потяг рушає. Висока широкоплеча фігура починає віддалятися. Бачу, як Вадим розвертається і йде з перону легкою ходою. Я зітхаю. На губах все ще відчуваю жар його поцілунків. На моєму одязі залишився запах його туалетної води.

З нестримною посмішкою йду вагонами, всюди пред'являючи свій квиток. Потрібний мені вагон аж наприкінці поїзда. Але я й не думаю скаржитися. У моєї казки все ж таки трапилася якась подоба хепі енду. І я, дурна, знову щаслива.