58

Я прокидаюся тільки о другій дня. Мої почуття протилежні. Тіло співає. Всупереч стану душі, всупереч почуттям. Співає воно від усіх тих пестощів, від того вогню минулої ночі. Але ранок... Це був кінець усього. І знову виносило мозок питання - чому? Чому він так себе повів? У чому логіка? Все ж було так чудово!

Раптом я завмираю від припущення. З тремтінням кутаюсь у рожеву ковдру. Досі Вадим бачив мене лише у нічний час. Сьогодні вранці він уперше зміг розглянути моє обличчя у світлі сонця. Вік! Він його роздивився!

Так, скоріш за все.

Я в сум'ятті. У мене виривається протяжний стогін безсилля. Ну що я можу вдіяти, якщо вся справа дійсно у віці? Що?

Сповнена похмурих думок, я підводжусь і плетуся на кухню. На ходу переглядаю свій телефон. Ні дзвінків, ні повідомлень. Якби він написав лише одне слово – «вибач»…

Я важко зітхаю.

Мами на кухні немає, у вітальні теж. Вона, мабуть, ще на пляжі.

Дивлячись у вікно, чекаю, доки закипить чайник. Наливаю собі каву в прозору чашку, розбавляю її молоком. Попиваючи м'який кавово-вершковий напій, повільно крокую до дзеркала.

Відображення мене не тішить.

Волосся сплутане, на очах - ефект смоуки айз. На щоках рум'янець. Губи підпухли. Я виглядаю, мов мати моделі після бурхливої вечірки доньки. Або як Круелла з однойменного фільму.

- Не дивно, що Вадиму не сподобалося, - з гіркотою зітхаю я.

Думки постійно повертаються до нього. Я дуже ображена. Але все одно хочу його. Торкатися, відчувати. Ось хочу і все. Він мені потрібен. Нехай навіть нічого не пояснює, нехай не дзвонить. Тільки нехай знову покличе зустрітись.

Втім, випивши кави, я трохи приходжу до тями. Розпач відступає. Мене навіть охоплює войовничий настрій. Ні, я нізащо йому не зізнаюся, як мені було боляче. Нізащо не подзвоню йому. І не прийду до нього більше!

- Дивно… Я чомусь думала, що Вадим – то мій порятунок від розчарувань та бід. А виходить, це ще більше покарання?

Я блукаю по кімнатах із чашкою в руці, п'ю другу порцію кави. Потім відчуваю, що голодна, і знову йду на кухню. Лише зараз помічаю, що там, на столі, на білому блюді лежить гірка рум'яних млинців. Я беру один із них та із задоволенням з'їдаю.

- М-м-м, як смачно! - примовляю та їм ще один. Ось уже на що ніколи не вплине мій поганий настрій, так це на мій апетит.

Трохи підбадьорившись за допомогою простих вуглеводів, телефоную подружкам та кличу їх на пляж. Мені потрібно виговоритися. І зрозуміють мої нинішні почуття лише вони.

Не змовляючись, ми з Алісою та Міланою всі надягаємо біле. Міланка - білий сарафан в обтяжку, який шалено їй йде, підкреслюючи мініатюрну струнку фігуру. Її мідні локони струмляться по плечах, служачи кращою прикрасою. Аліса теж у білому сарафані, який дзвіночком спускається до колін. Світле волосся нашої феї Тінкербел підколоте, кілька пасм симпатично вибилися. А на мені біла майка та білі з блакитним відтінком джинсові шорти. Своє пшенично-золотисте волосся я зав'язала у високий хвіст, а у вуха вставила великі срібні сережки-кільця.

Щойно ми з'являємося на пляжі курортної зони "Здибанки", погляди багатьох чоловіків одразу ж спрямовуються на нас. Але мені не до того. Моє серце вкотре розбите.

Ми влаштовуємося подалі від малечі з матусями, на зеленій блискучій траві під яблунями. Сонце вже не так смажить. Незабаром настане ще один теплий літній вечір.

- Його очі, - говорю я після своєї розповіді, зітхаючи, - Вранці, коли я вперше подивилася на нього після ночі... Вони були бірюзові. Справжній смарагдово-блакитний колір. Нереальної краси. - З гіркотою я замовкаю, потім знову продовжую. – У нас було стільки обіймів. Так багато! Він мене так міцно обіймав. Так дивився на мене. Невже для нього все це нічого не означає?

Аліса відводить погляд співчутливих карих очей. Вона не раз проходила через подібне і не збирається змушувати мене тішитися марними надіями. Але Мілана налаштована оптимістичніше.

- Почекай бодай до вечора. Може, він виспиться, а коли прокинеться, зрозуміє, що повівся негарно?

Я дивлюсь на годинник. Вже четверта.

- Думаю, він уже прокинувся, – сумно говорю я. - Він мені потрібний, розумієте? - вигукую я знову і знервовано сідаю на своєму рушнику, дивлячись на іскристу воду річки. - Так, він звичайний, простий хлопець. Але в цьому вся суть. Коли він зі мною, він не думає більше ні про що, окрім як про мене. Це видно. І я почуваюся при цьому центром всесвіту. Він просто дивиться на мене, і мені від цього добре. Є тільки я для нього цієї хвилини, і це... Неймовірно. Ніколи себе не відчувала так цілісно. І такою бажаною теж ніколи себе не почувала. Він обіймає мене, і я знаю, що він тут тільки заради мене самої, і не заради чогось іншого. Хоча… Може я, як завжди, все надто ідеалізую і половину вигадую сама. Але мені з ним було так добре! Я хочу знову це відчути. Забути про все. Мені це потрібно!

Після моєї сповіді Аліса мовчить, потираючи підборіддя. Але потім згадує про головний заспокійливий засіб:

- Леруню, ну нічого страшного, навіть якщо й не подзвонить. Ми ж скоро поїдемо на море! Радуйся цьому! Ми там знайдемо тобі ще когось, і набагато кращого.

- Просто кращий може й не підійти. Розумієш, важлива не тільки сама людина, - відгукуюся я, - а й те, як я почуваюся поруч з нею. З Вадимом я була на небі. Тобто я себе штучно на це не налаштовувала. Це просто так і було. Саме по собі. Розумієте? Я жінка. Він чоловік. І ми разом наче десь парили у невагомості. Хоча, - додаю я з гіркотою, - можливо, все це був лише міраж у моїй голові.

Мілана знизує плечима.

- Може, воно й на краще - те, що хлопець розчарував, поки ти не надто глибоко у нього занурилася. Про деяких чоловіків краще нічого в подробицях не дізнаватись, інакше можеш пошкодувати, що взагалі з таким була.

Ми втрьох зітхаємо, кожна про своє. Ну чому кожна гарна історія рано чи пізно закінчується розчаруванням чи болем?