56

- Привіт, красуне, – каже Вадим. Він безшумно виступає із темряви. Злегка скуйовджений, очі дивляться невідривно, могутні руки стискають букет червоних троянд. Він у помаранчевій сорочці та блакитних джинсах. Побачивши це, я сміюся.

- Привіт, Вадиме, - я підходжу і зупиняюся за крок від нього. Навіть на відстані відчуваю, яка міць походить від його тіла. – Ми з тобою сьогодні в тон, - усміхаюся я, вказуючи на своє вбрання.

- Так. Я старався, – озивається він. Я вловлюю його хвилювання. Це одразу мене пом'якшує.

Вадим простягає мені квіти. Секунду зволікає, потім наблизившись, нахиляється і цілує мене в губи. – Коли ти приїхала? - запитує він після поцілунку, обійнявши мене рукою і ведучі в напрямку скверу.

- Вчора пізно ввечері.

- Так я тебе зустрів би.

- Ти не пропонував.

- Та я забув, – безтурботно каже Вадим. – Я три дні квартири ходив дивився. Ми зі Змієм все місто обійшли, таких хат надивилися.

Я посміхаюся, нічого не можу з собою вдіяти. Поки Вадим мовчить, він – вилитий Ван-Дамм, але щойно починає говорити – ну хлопчик з району і все.

- Друзі твої, отже, в курсі, – хмикаю я.

- Та ні, тільки Змій, мій найкращий друг, - каже Вадим, але одразу ж з усмішкою відводить погляд. - Ну а як ти думала - все ж чують, як я з тобою щовечора розмовляю. І про квартиру теж почули.

- А ти не пробував убік відійти?

- А що, хай заздрять.

Мені смішно, не можу я на нього злитися. Справді, нехай заздрять.

- Ну, і куди ми поїдемо? – цікавлюся я.

- Спочатку прогуляємось.

Вадим бере мене за руку. Ми йдемо, не поспішаючи, балакаємо, як завжди. Перетинаємо сквер із фонтанами, театральну площу, йдемо мостом над Пслом. У воді таємниче відбивається місяць. Я поглядаю на подаровані троянди. Я завжди вважала, що куплені чоловіком квіти відбивають усю його суть. І щедрість. Вадим приніс мені темно-бордові, трохи зів'ялі троянди. Вони мені не подобаються. Але я намагаюся себе переконати, що це лише квіти. І раптом згадую, що вирішила більше не дбати про почуття чоловіків, тому одразу питаю прямо:

- А де ти взяв ці троянди?

- Купив у центрі, в кіоску, - відповідає Вадим, запитливо на мене глянувши.

- Якісь вони... несвіжі, - говорю я з простодушним виглядом.

- Та там інших не було. Та я за них купу грошей віддав! – із жаром виправдовується Вадим.

Я подумки хитаю головою – ну хто ж жінці про вартість подарованого букета каже? Але Вадим надто простодушний, щоб на нього ображатися. А ще мені приємно, що він заради мене витратився, хай навіть на такий жалюгідний букет.

Ми замовкаємо, і мовчання наше затягується. Я вже думаю, чи не варто мені вибачитись. Але через якийсь час Вадим, як ні в чому не бувало, знову заводить легку розмову. Здається, він уже й думати забув про мої слова щодо квітів. От і добре. Не бере поганого до голови. Справжній чоловік.

Ми йдемо темними вулицями «дев'ятки». Це спальний район недалеко від центру міста. Поруч зі мною сильний чоловік, я весь час відчуваю його енергію. Моя голова на рівні його плеча, і мені добре видно сильну шию з гладкою засмаглою шкірою. Іноді я повертаюся, щоб зазирнути в його світлі очі, поки він щось розповідає. Я бачу, як вони срібляться у світлі ліхтарів. Магічне видовище. Наскільки простіше людям зі світлими очима подобатися іншим! Світлі очі такі мінливі. Вони завжди загадка. У них так важко вловити тепло, зате коли вдається це зробити, то здається, що трапилося диво.

Вадим часто дивиться на мене. Незважаючи на легкий тон і слова, що нічого не значать, його погляд незвично серйозний. Іноді я вловлюю в ньому питання та хвилювання. А ще обіцянку. Варто мені подумати, куди ми з ним ідемо і навіщо, моє серце завмирає, всередині все стискається, стає важко дихати. В ці моменти я відводжу очі, обличчя моє кам'яніє.

Ми проходимо повз порожню зупинку. На вечірній дорозі майже нема машин. Вадим різко зупиняє мене, повертає себе, нахиляється і пристрасно цілує в губи. Вся моя бравада випаровується в одну мить. Передчуття нестримних пестощів, які чекають на мене зовсім скоро, робить мене ніжною і вразливою.

- Вадиме, - шепочу я і дивлюсь у його очі.

Він також дивиться. Довго. Ми вдивляємось одне в одного. Нічого інтимнішого і романтичнішого я й уявити не можу. Він торкається рукою моєї шиї, від чого по шкірі біжать мурашки.

- Я хочу тебе, - говорить Вадим, дивлячись мені в очі.

З моїх грудей виривається стогін. Але я мовчу. Я ні в чому не хочу йому визнаватись. Хоча він й так все може прочитати в моїх очах. Я більше не замислююся про різницю у віці. Не вірю, що такі дурні дрібниці можуть мати хоч якесь значення. Є він – чоловік, і я – жінка, і ми потрібні одне одному. Все інше - не важливо.

Ключ дзвінко повертається у замку, клацає вимикач. Ми входимо у квартиру.

Саме час кинутися у довгоочікувані обійми. Але я цього не роблю. Вадим теж не намагається торкнутися мене. Атмосфера наелектризована до краю.

Я проходжуся коридором, стукаючи підборами, заглядаю в кімнати. Їх дві. Обставлені вони, відверто кажучи, жахливо - старі поліровані меблі, килими на стінах, старомодні дешеві картини. Навіть є сільський плетений килимок на підлозі. Кухня та ванна виглядають так, ніби ними сто років ніхто не користувався. Ніде немає ні рушників, ні мила. Але я бачу все це ніби мимохідь, наче крізь якусь пелену. Ясно бачу тільки Вадима. Його руки. Його плечі. Бачу, як він знімає зі свого зап'ястя металевий годинник, кладе його на стіл. Моє серце починає битися вдвічі частіше.

Я підходжу до канапи, знімаю з неї покривало. Потім кидаю його кудись і беруся за троянди, які принесла.

- Треба поставити їх у воду, - бурмочу я.

Вадим мовчки дивиться на мене. Я нервово посміююсь. Не в силах винести все це, прослизаю повз нього на кухню. Тут на дерев'яних, пофарбованих білою фарбою полицях стоять кілька чашок та дві склянки. Беру одну зі склянок і наливаю в неї воду. Повертаюся до кімнати та ставлю у склянку квіти. Їхній вмираючий аромат б'є по нервах ще сильніше, ніж мовчання та пронизливий погляд Вадима.