55

І ось цей день настав. День першого у моєму новому житті побачення «з продовженням».

Я ж вже не маленька. Ну чому я так хвилююсь?

Розплющивши очі вранці, відразу дивлюся на годинник. 7:00. Наче рано, але спати я більше не можу. Навіть просто лежати не можу. При одній думці про те, що буде сьогодні, у мене холодіє всередині, все тремтять, і гулко б'ється серце. Щоб хоч якось відволіктися, йду з мамою на ранковий пляж. Але збентеження моє тільки посилюється з кожною новою годиною, а з мамою такі дурниці не обговориш. Я повертаюся додому та закриваюся у ванній. Бритва, щипчики, мило, креми, вода – викорустовую весь доступний арсенал, щоб навести красу. Раніше я не могла зрозуміти, як можна провести дві години біля дзеркала. Тепер мені, здається, й доби не вистачить, щоб як слід підготуватися.

Тільки біля третьої години дня я більш-менш готова. У знеможенні добираюся до кухні і сідаю за стіл, де на мене вже чекає гарячий прозорий овочевий бульйон і хрусткі грінки.

Мама, засмагла і свіжа, сідає навпроти. Ми починаємо обідати. Незабаром приходить Аліса. Ми домовлялися зустрітися в місті, щоб пройтися по магазинах, але зі своїми приготуваннями я затрималася, тому передзвонила та запросила її в гості.

- Каву будеш? - запитую я, коли Аліса відмовляється від запропонованого бульйону.

- Так. Чорну. - Моя білява подруга сідає на м'який табурет. На ній короткі джинсові шорти та небесно-блакитний топ без бретелів. Волосся забрано у високий пучок. На худенькому зап'ясті блищить золотий браслет. Не жінка, а диво. Я розглядаю її з легкою заздрістю.

- Ти розкішно виглядаєш, – кажу щиро. Треба ж хоч іноді казати подругам те, що замовчуєш через егоїзм.

- Дякую, – усміхається подруга. І компліменту мені не повертає.

- А як я тобі? Я тут півдня провела за тим, що наводила красу. Невже нічого не помітно? – питаю, трохи вже образившись.

Аліса уважно мене вивчає, потім кидає погляд на мої руки і з полегшенням вигукує:

- О, у тебе новий манікюр!

Я закочую очі й обурено пихкаю.

- Манікюр? А шкіра – подивися, яка зволожена у мене шкіра! А ноги – вони ідеально гладкі! А обличчя! Бачиш, який тон? І вії вдвічі довші. І проділ на голові – дивись, зигзагом! - я ще довго перераховую їй всі свої принади, ретельно пророблені за п'ять з половиною годин. Аліса вже тремтить від сміху.

- Добре, добре, Леро. Клеопатра, Мерилін Монро та всі інші відпочивають. Ти найкраща!

- Ні, ну що, я правда не виглядаю нітрохи не краще, ніж зазвичай? – питаю я розчаровано.

- Та як на мене, ти завжди чудово виглядаєш, – намагається виправдатися Аліса

У розпал наших розбірок приходить і Мілана.

- Ого, дівчино, куди це ви так розфуфирились? – з порога каже вона, дивлячись на мене мов на витвір мистецтва. У мене відразу стає легше на душі.

- Міланко, дай, я тебе поцілую! - вигукую я і кидаюся до неї.

Трохи пізніше ми з подругами та мамою п'ємо каву за веселою жіночою балаканею. Настрій мій стає ще кращим, коли я отримую смс від Вадима: «Привіт, кицюню. Чекаю зустрічі з тобою!»

Залишається прожити ще три години, і ми побачимось. Я вся тремчу. Ох, скоріше б. Вже немає сил хвилюватися та переживати.

Щоб згаяти час, ми з подругами йдемо в кафе просто неба в скверику у Альтанки. Тут ціни невисокі, а кава, хоч її і подають у картонних стаканчиках, досить непогана.

- Уяви, через якісь два тижні ми вже будемо на морі! - натхненно каже Аліса, сівши на дерев'яний стілець. Територію кафе оздоблюють клумби з рядами пахучих півонів. Я озираюсь. Цей сквер біля ЦУМу довгий час було покинуто. Окрім потрісканого асфальту та дикої травички нічого не росло. А тепер тут фонтани, кафе, квіти. Гарно. Мене так тішить, що моє містечко не чахне, а розвивається і гарнішає. Ото б і мені брати з нього приклад.

Мілана приносить для всіх каву на невеликій пластиковій таці і сідає навпроти нас з Алісою. На Міланці червоні джинси та біла майка. Це поєднання кольорів просто ідеально підходить до її мідного волосся. У своєму ретельно підібраному апельсиново-блакитному вбранні я теж почуваюся на висоті. І взагалі, я вважаю, що ми з подругами дуже яскраві та красиві. Тільки ось чому жодна з нас при всіх своїх перевагах досі незаміжня - це питаннячко.

- Як у вас справи на особистому фронті? – цікавлюся я.

Подруги переглядаються, вирішуючи, хто відповідатиме першою. Слово бере Мілана.

- Ну, є гарна новина. Артем розлучився із дружиною, - без ентузіазму повідомляє вона.

- Не розумію, ти що, не рада? – питаю я здивовано. - Ти ж п'ять років по ньому сохла!

- Саме так, – киває Міланка. Голос її стає зневажливим. Вона відкидається на спинку стільця. - Все почалося з того, що ми з ним цілий рік спілкувалися по скайпу. Я вся розмріялася. А він раптом узяв і одружився, надіслав мені фотографію зі свого весілля. - Вона гірко посміхається. – І ми, як ви хнаєте, вирішили тоді залишитись друзями. І всі ці роки він мені виливав душу, якщо щось у них з дружиною було не так. Не сперечаюся, мене він теж іноді підтримував. І тут, через п'ять років, він просто так, поміж іншим, сповіщає, що вже вільний. Мовляв, та ось, зібрався на Мальту у відпустку. Один. А з дружиною вже розлучився. – Мілана замовкає. Обличчя її стає кам'яним.

Я схрещую руки на грудях. Кава холоне, про неї ми забули.

- А може, це він так хотів зробити тобі дуже прозорий натяк? – припускаю я.

- Натяк на що? – похмуро запитує Мілана.

- На те, що він вже у доступі. Ви ж живете у різних містах - звідки йому знати, що в тебе твориться в особистому житті? Скайп – це одне, а реальне життя – зовсім інше. Раптом у тебе вже давно хтось є, а він кинеться тебе на Мальту запрошувати. А так він зауважив про розлучення, щоби побачити твою реакцію.

Обличчя Мілани світлішає.

- Гадаєш? - з невпевненою усмішкою питає вона.

- Та хто його знає? У чоловіків своя логіка. Нам її ніколи не збагнути, – знизую я плечима.